Українське Слово

На Дніпропетровщині зростає інтерес дослідників до історії дисидентського руху в краї. Тривалий час він був маловивченим, давались взнаки три десятиліття «закритості» міста. Науковці визнають: дисидентський рух у Дніпропетровську був не таким потужним, як у Києві. Однак саму появу інакомислення тут називають феноменом.

Київ, Львів, Харків — визнані центри дисидентського руху в Україні, кажуть науковці, про інакомислення там чимало написано. Із Дніпропетровськом складніше. Десятиліттями закрите для іноземців через ракетні розробки місто, яке вважалось «кузнею кадрів» комуністичної верхівки, теж породило рух «незгодних», але він був менш організованим і жорсткіше придушувався. Та й дослідження розпочалося з певним запізненням. Про деякі осередки дисидентства, як от про так звану «білу хату», заговорили не так давно.

Старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» Світлана Мартинова інформацію про дисидентство на Придніпров’ї збирає багато років. У музейній колекції — багато зразків самвидаву, рукописи творів, передані з таборів, копії протоколів обшуків, листи на волю. Найвідоміший із дніпропетровських дисидентів, каже вона, поет Іван Сокульський, один із авторів так званого «Листа творчої молоді», де викривались проблеми радянської доби — русифікація, нищення храмів, переслідування інтелігенції.

Сокульський відбув у таборах понад 13 років життя. Його правозахисна діяльність тривалий час заважала літературознавцям розкрити глибину поезії митця, каже Світлана Мартинова.

«Література дисидентського андеграунду на Дніпропетровщині дуже багата. Це і Раїса Лиша, вона стала першим лауреатом премії ім.. Василя Стуса, і Юрій Вівташ, і Михайло Чхан. У них є такі мотиви! Вони не вписувались в оті приписи соцреалізму, а говорили про понадчасові виміри», — зазначає Світлана Мартинова.

Ще один парадокс, пов’язаний із дисиденством на Дніпропетровщині, зазначає кандидат історичних наук Владислав Грибовський, те, що представники цього руху, хоч і виступали проти русифікації, але вважали себе за послідовників ідей Леніна. Їхні погляди зараз визначають як «національно-романтичними».

«Вони пережили достатньо серйозну еволюцію. Починали з того, що заявляли, що поділяють ідеї радянської держави, виступають за чистоту ідей Леніна, проти перекручень. Потім усе було спрямовано, щоб зміцнити український культурний і суспільний простір, блокувати тотальний наступ русифікації на Україну», — сказав Владислав Грибовський.

Матеріали є, матеріалів багато

Дослідники визнають: в літописі дисидентського руху Придніпров’я багато «білих» сторінок. Більшість наукових розвідок — видані за кордоном, у діаспорі. Зібрати інформацію про придніпровських дисидентів планують у спеціальному довіднику, каже завідувачка відділу краєзнавства обласної наукової бібліотеки Ірина Голуб. Вона нарахувала понад 60 імен, які мають увійти до цієї книги. Видання буде дуже затребуваним серед читачів, впевнена фахівець.

«Багато імен дуже відомих, як Сокульський, але багато і невідомих. Приміром, релігійні дисиденти. Ще одне прізвище — Борис Довгалюк, це вчений із Дніпродзержинська, що працював у технічній галузі. Матеріали є, матеріалів багато. Однак, треба сказати, історики досить мало уваги приділяють уваги цій темі. Зараз ґрунтовно досліджує дисидентський рух на Дніпропетровщині тільки один історик. Він у Києві», — зазначила Ірина Голуб.

Кілька років тому в Дніпропетровську заговорили про необхідність створення музею дисидентського руху. Його пропонували організувати у садибі родини Кузьменків, де у 1960–80-і збирався цвіт інтелігенції. Поки що ця ідея нереалізована.

Джерело: Радіо Свобода