Понад тридцять років за пультом танцю: історія хореографа з Луцька В'ячеслава Лопанова

Іноді професія приходить не з порадою дорослих, а з першим виходом на сцену. Для В'ячеслава Лопанова таким початком став Палац учнівської молоді, куди він потрапив семирічним. Рідні тоді схиляли до іншого — радили обрати справу, пов'язану з ремонтом телевізорів. Хлопець же залишився в танці й не полишив його вже понад три десятиліття.

«Підтримала мене мама в цьому. З семи років — Палац учнівської молоді, потім і друзі пішли, і виступи цікаві, концерти, перші виїзди за кордон. І це мене вже стимулювало далі займатися хореографічним мистецтвом», — пригадує він.

Шлях до викладання розпочався 1993 року, коли після інституту Лопанова залишили на кафедрі хореографії Рівненського інституту мистецтв. Згодом надійшло запрошення до Луцького училища культури. Своїми наставниками хореограф називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця — саме вони, за його словами, вплинули на професійне становлення. А серед перших вражень від роботи зі студентами згадує концерти в коледжі й «захват від тих аплодисментів».

За плечима Лопанова — не лише викладацька, а й сценічна біографія. Він був артистом професійних колективів, зокрема у Волинській філармонії та театрі. Півтора року роботи у філармонії супроводжувалися гастролями до Канади, після чого він затримався там ще на два роки — в ансамблі танцю «Україна» в Торонто. Такий досвід, переконаний хореограф, потрібен педагогу, бо відкриває різні підходи до роботи.

«Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям», — каже він.

Сучасний фахівець із хореографії, на думку Лопанова, не може бути вузьким спеціалістом. «Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії — і все це ми повинні знати», — зазначає викладач. У коледжі студенти опановують і педагогіку, щоб після випуску керувати колективами.

Під час вступу оцінюють природні дані абітурієнтів — гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів і здатність швидко їх відтворювати. Цьогоріч на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж заяв. Водночас серед студентів майже немає хлопців: на курс вступили 15 дівчат, а юнаків — жодного.

Навчати сьогодні непросто, визнає Лопанов. Частина дітей переживає через війну, зокрема через службу батьків. «Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень», — розповідає він.

Студентка Варвара Бурцева каже, що на заняття приходить із бажанням працювати. «В'ячеслав Юрійович — такий веселий викладач, з ним весело на парах і є бажання працювати, тому що він завжди прийде з настроєм», — ділиться вона.

Для Лопанова хореографія — не лише професія, а й спосіб берегти українську культуру. «На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», — наголошує він. Навіть у періоди, коли виникали проблеми із зарплатами, залишати справу не хотілося: «Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом».

Із танцем пов'язане й особисте життя педагога. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у цій сфері. Нині вона керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці. «Мені хореографічне мистецтво — один із найкращих подарунків — це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту — і до сьогоднішнього дня», — розповідає хореограф. У подружжя є власне правило: удома про роботу не говорять, а вечір присвячують дзвінкам дітям та онукам.

Лопанов переконаний, що хореографія потрібна не лише професіоналам. Групи для дорослих, на його думку, повертають людей до спілкування й допомагають відволіктися від щоденних переживань. «Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини — це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли — і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу», — каже викладач.