«ТОТЕАТР» у Херсоні: тілесні практики як спосіб відчути себе живим

Артпрактика, яку провели для херсонців, поєднала танець, малювання, музику й медитацію. Замість вистави глядачам запропонували досвід, у якому головною дійовою особою стає власне тіло.

Терапевтка і співзасновниця театру Олена Вахрамєєва розповідає, що під час підготовки команда міркувала над тим, що саме привезти в місто. Вибір упав на розвантаження.

«Просто з перших трьох хвилин дихання процес уже запустився. Я вже бачила по тілу, що відбувається з плечима, з руками, як вирівнюється тіло, як запускаються відновлюючі процеси. Люди були максимально включені», — каже Олена.

Учасникам показали прості вправи, які можна повторювати в побуті щодня, щоб перезавантажитися.

Для Тетяни Мельничук участь в артпрактиці — спосіб викроїти час для себе попри безпекову ситуацію.

«Ситуація не дуже безпечна, але ми все одно намагаємося бути тут і навіть для себе, щоб трохи розвантажитися від обставин, які зараз у Херсоні», — розповідає вона.

Тетяна Рехман, за її словами, відкрила в собі творчу сторону особистості.

«Такі заходи допомагають розкривати творчість, бути собою, відчувати себе, бути спокійними, радісними, надихатися і відчувати себе живими тут і зараз — особливо враховуючи наш сьогоднішній стан у місті», — каже вона.

Акторка «ТОТЕАТРу» Юлія Шевченко зізнається: побоювання були, але відмовитися від фестивалю й не зустрітися з херсонськими глядачами команда не могла.

«Я якось не думала про те, чи страшно. Я думала про те, що це велика радість, приїжджати сюди. Тут дуже відчувається життя і щирість від людей, від херсонців. Коли спілкуємося або граємо виставу — таке враження, ніби немає ніякої фальші, ніби така концентрована, насичена правда стається в моменті. Для мене і для всього колективу «ТОТЕАТРу» — це велика честь бути запрошеними», — каже Юлія.

Театр, який приходить не з готовою історією, а з пропозицією подихати, порухатися й помовчати, нагадує: культура вміє бути не лише розвагою чи відповіддю на події, а й тим, що повертає людині відчуття власного тіла й присутності. У місті, де щоденність підпорядкована обставинам, така практика — не втеча, а спосіб засвідчити, що життя триває.