Прапраправнучка Коцюбинського: «Не можу уявити себе поза армією»

У родині, де пам'ятають про літературу й політику, дорослішають рано. Дар'я Коцюбинська знала про своє походження ще до школи: про Михайла Коцюбинського їй розповідала прабабуся, яка прожила 94 роки. Освічена жінка, вона заохочувала і Дар'ю, і її брата, і решту родичів цікавитися і літературою, і політикою.

Приблизно у 11–12 років Дар'я почула від прабабусі запитання про власні політичні погляди. Дівчина відповіла, що вона аполітична. «Це дуже погано — бути аполітичною, я в твоєму віці вже почала цікавитися політикою», — почула вона у відповідь. Ця фраза, за її словами, запам'яталася і вплинула на її патріотичні погляди.

Революцію Гідності Коцюбинська застала у п'ятому класі, а про військову службу замислилася вже у сьомому. «Коли почалася війна на Донбасі, мої батьки були залучені в АТО, і на мене це сильно повпливало. Тому цей шлях я для себе розглядала ще досить давно», — розповідає вона.

Спершу було вирішено закінчити університет, а вже потім готуватися до служби. У 22 роки вона підписала контракт і пішла до війська. Конкретного моменту, коли остаточно обрала цей шлях, вона не виокремлює, називаючи його «досить органічною історією». Водночас іноді має відчуття, ніби до армії пішла запізно.

Поза армією себе нині не бачить: «Мені дуже болить за наших людей. Мені дуже болить чути історії звільнених з полону, про загиблих. Мені дуже це відгукується. І я не можу уявити себе ні в якому іншому місці, окрім армії, коли в нас іде війна». Суть своєї роботи вона описує просто: «Моя робота важлива, бо я знаю, що якщо ми з екіпажем попрацювали добре вночі, то це ще один ранок для наших людей».

Про спадок родини говорить стримано: «Приємно усвідомлювати, що в тебе є певний рід, ти знаєш своїх предків, знаєш про їхні заслуги. Звісно, я не переймаю їхні заслуги на себе. Але приємно бути причетною хоча би по крові».

До служби Коцюбинська працювала у ювелірній сфері. Їй близьке те, як сучасні українські дизайнери досліджують власну історію та вплітають її у нові речі: «Коли дивишся на ці речі, вони виглядають якимись дуже рідними». Після завершення війни вона допускає повернення до ювелірної справи, творчості та можливості проявляти себе.

Але йдеться не лише про особистий вибір. За її словами, українцям сьогодні важливо не тільки фізично вижити, а й зберегти культуру та передати її наступним поколінням: «Якщо говорити про цілу націю, нам важливо зараз вижити. І вижити у фізичному плані, і зберегти нашу культуру, передати її нащадкам. Тому приємно розуміти, що ти зберіг життя нашим людям. Так само це дає можливість нам продовжувати існувати, розвиватися як нація».

У цій розповіді про походження від класика немає пафосу. Є родинна пам'ять, що починається з розмов прабабусі про політику, і є щоденний вибір людини, для якої літературна спадщина — не привід для гордині, а тло, на якому виразно видно, за що варто триматися.