Медіа, що стрибають із жердиною: чому культурні видання змушені прикидатися

У культурних медіа є одна дивовижна здатність: вони можуть миттєво перестати бути медіа. Оголосив конкурс Український культурний фонд — і журнал уже не журнал, а культурний проєкт. Український інститут книги кличе — видання стає видавничим проєктом. Український інститут — і ось воно вже інструмент культурної дипломатії. House of Europe — міжнародне партнерство. «Тисячовесна» — відеопродакшн.

Щойно відчиняється конкурсне вікно, редакція вдивляється в нього: а чи проліземо ми сюди? Так медіа розбирає себе на частини. Окремий спецвипуск можна кудись подати, дослідження — так, відеоцикл — можливо. А от ціле видання — майже нікуди.

Авторка колонки керує трьома профільними журналами — «Антикваром», «Українським театром» і «Кіно-Колом», тож знає цю метаморфозу зсередини. Команда може придумати виставку, цифровий архів, публічну програму, скласти кошторис, знайти партнерів і вчасно подати звіт. Питання не в умінні. Питання в тому, чому стала медійна інституція щоразу мусить ставати кимось іншим, аби система її помітила.

Адже журнали нікуди не зникають — їх треба випускати, сайти оновлювати, тексти редагувати. Тож доводиться шукати додаткові кадрові, творчі й управлінські ресурси, щоб продовжувати бути собою і водночас вигадати собі грантоспроможну іпостась. Система охочіше фінансує нове відгалуження від роботи медіа, ніж розвиток головної спроможності. Запуск сайту — результат, а люди, які щодня наповнюють його змістом, лишаються за дужками.

У попередній колонці для «Детектора медіа» авторка називала профільні медіа критичною інфраструктурою. Нова Програма діяльності Кабінету Міністрів показала: критична — можливо, але все ще невидима. У 77-сторінковому документі немає окремого пункту про стійкість медіа. Мінкульт каже, що підтримка там є, просто захована всередині інформаційної та мовної стійкості. Як один із кроків — «Тисячовесна»: чотири мільярди гривень на фільми, серіали, музику, перформативне мистецтво й відеоролики.

Модель «Тисячовесни» нагадує скидання гуманітарної допомоги над зоною лиха. Хтось спритний збере десять ящиків, комусь відскочить бляшанка, а когось може й прибити цим прильотом щастя: великий бюджет і складний проєкт теж треба комусь адмініструвати. Разове скидання рятує, але не створює системи, в якій інституції можуть планувати роботу на роки вперед.

У Європі відповіді вже є. У Данії друковані й цифрові культурні журнали отримують державну підтримку саме на редакційне виробництво. У Норвегії «періодика і критика» — окремий напрям підтримки незалежних часописів, інституційне фінансування може тривати до трьох років. У Франції Національний центр книги дає літературним часописам дворічні субсидії. Держава не володіє цими медіа й не вказує, що писати, — вона визнає: суспільна цінність періодики не завжди дорівнює розміру рекламного ринку.

У США інша модель: федеральної системи підтримки профільних медіа немає, Національний фонд мистецтв фінансує конкретні проєкти, а більшу роль відіграють ринок, підписки та приватна філантропія.

Україна ж, схоже, взяла від обох моделей найменш привабливе: від американської — відсутність системної підтримки, але без масштабу приватної філантропії; від європейської — конкурсні процедури й звіти, але без визнання профільного медіа окремим суб’єктом.

На цьому тлі Коаліція дієвців культури разом із ГС «Центр “Регіональний розвиток”» та Агенцією економічного розвитку PPV представили концепцію пілотної програми фінансування інституційного розвитку. Ідея правильна: фінансувати не черговий продукт, а розвиток інституції — стратегію, управління, цифровізацію, партнерства. Але важливо не переплутати бажане з наявним: це не державна програма і не конкурс, а концепція, розроблена за донорські гроші. Тобто, щоб запропонувати культурі вихід із проєктної залежності, довелося створити ще один проєкт. Навіть розмова про інституційний розвиток поки що існує як проєктний продукт: дослідження, концепція, презентація, запис на ютубі.

І не факт, що для профільних медіа ця програма стане вікном можливостей. Якщо незалежні редакційні інституції прямо не назвати серед учасників, вони знову прикидатимуть, із якого розбігу дострибнути до вікна.

Україні не потрібно копіювати Європу чи США. Потрібна власна модель: прозора державна підтримка незалежних профільних медіа, захищена від політичного втручання, приватні внески, підписки, партнерства. Але спершу сталі профільні медіа мають з’явитися в державній політиці під власним ім’ям — як медіа. Бо стрибки з жердиною — прекрасний спорт, але дивна державна політика.