Режисер Першого театру Юрій Мисак: зі сцени — в окопи, з окопів — до рекрутингу

У лютому 2022-го Юрій Мисак прокинувся від слів дружини: бомблять Харків, де жила їхня родина. Зранку він пішов на роботу — у театр, який уже за день-два перетворився на прихисток для переселенців. Вистави скасували, а гримерки й фойє стали кімнатами для людей, що тікали від війни. У театрі одночасно мешкало понад пів сотні біженців, переважно з дітьми. Актори приносили з дому подушки й ковдри, а Василь Когут на вокзалі скеровував змучених людей просто до театру.

Через тиждень Мисак пішов у військкомат. Служив строкову ще за радянських часів, тож військовий квиток довелося відновлювати. Він мав право підпису фінансових документів, тому спершу передав справи колезі, упевнився, що підлеглі не залишаться без зарплати, і 18 березня став бійцем 125-ї бригади тероборони, що лише формувалася. Дружину попередив про своє рішення в перший день вторгнення — та, каже, для всіх це було очевидно.

Спершу підрозділ обкопував Львів та область — тоді існувала загроза наступу з боку Білорусі. Бійці нарікали, що їх тримають у тилу, але згодом цей досвід став у пригоді. «Коли ми потрапили у зону бойових дій і я викопав свій перший окоп, я зрозумів, що я знаю, як це зробити», — згадує Мисак. А ще згадує, як одного разу, коли всі окопи вже були зайняті, довелося копати з нуля — і ліньки зникла після пари мін, що просвистіли над головою.

Перше бойове хрещення сталося в районі Кремінної, біля Серебрянського лісу. Усе нагадувало «смішний фільм»: приїхали не туди, ночували в бліндажі 118-ї тероборони, а над головами літали міни. За день осміліли настільки, що ходили під обстрілами, хоча іншій групі пощастило менше — вони рили окопи під вогнем, і їхній командир за три дні прийшов укритий болотом.

На Донеччині режисер побачив місто, у якому раніше бував на фестивалях, зовсім іншим: «Ми приїхали й потрапили у якийсь американський фільм жахів: у місті взагалі не було людей». А одного разу, коли пораненого несли попри посадку, Мисак упізнав у ньому актора свого театру Андрія Селецького. Той грав Тарталью у «Королі-олені» й у фіналі мав «волати, кричати, мати душевні муки». Тепер же поранений «крив благим матом, що аж земля двигтіла». «От так треба грати у фіналі», — подумав тоді режисер.

2024-й на Харківщині став найважчим. «Нас пішло восьмеро, а повернулося четверо», — каже Мисак. За сім днів на позиції зелена посадка стала лисою, біля входів у бліндаж нарахували 70 скидів із дронів. Двох загиблих побратимів виносили два дні, використовуючи спальники й візочок для припасів. Двоє інших залишилися там досі. Сам Мисак зазнав контузії, коли осколок влучив у шолом. Отямившись, пожартував над побратимом: «Чого дивишся, рятуй мене».

Тепер Юрій Мисак служить у Четвертому центрі рекрутингу Сил територіальної оборони. Каже, що «зовсім списатися» не хоче: «Я вважаю, що треба приносити якусь користь в час війни». Він переконаний, що у війську є багато роботи, не пов'язаної зі штурмами, — від дронарів до операторів роботизованих комплексів, які можуть працювати мало не у Львові. А ще зізнається, що має побратима-талісмана — Ігоря Величка, з яким вони місяць тому з'ясували, що кожен для іншого є оберегом: якщо вони разом, то виживуть.