«Дзиґа»: як львівський культурний феномен стає живим архівом

Львів пам'ятає «Дзиґу» по-різному: для когось це запах кави, коньяку й сигаретного диму в кабінеті Маркіяна Іващишина, для когось — круглий стіл біля входу до галереї, а для багатьох — пісні «Мертвого півня» у дворику ратуші. Засноване у 1993 році, це мистецьке об'єднання стало одним із перших незалежних культурних центрів України. Тепер, коли «Дзиґа» переживає часи змін, група ентузіастів вирішила зафіксувати її історію, поки вона не перетворилася на міф без матеріального підґрунтя.

Ініціатива «30 років Дзиґи у Львові: Архівування культурного феномену» стартувала 18 липня заходом «Феномен Дзиґи», де власне й записували спогади. Логічним продовженням став проєкт «Дзиґа: живий архів», який має діджиталізувати зібрану базу та доповнити її усною історією. Запуск цифрової платформи запланований на вересень 2026 року.

«Дзиґа» була магнітом для ідей, що виникали спонтанно, буквально з повітря. Це місце, де народжувалася сучасна українська ідентичність. Культуролог Зеновій Мазурик вважає, що потужний імпульс до створення об'єднання дала хвиля фестивалів «Вивих» 1990 та 1992 років, які згуртували театри Курбаса, «Воскресіння» та багатьох інших митців. Тут легко народжувалися легендарні проєкти: обкладинку для альбому «Мертвого півня» «Шабадабада» Влодко Кауфман намалював просто на серветці за кавою, а фестиваль «Слухай українське» з клубу «Лялька» вийшов на вулицю, де тисячі людей дивилися концерти на великих екранах.

Для багатьох митців «Дзиґа» стала простором, де дозволялося ризикувати. Художник Михайло Барабаш згадує, що випускникам Академії мистецтв тоді просто не було куди йти, а мисткиня Ярина Шумська розповідає, як викладачі забороняли перформанси. Тут же культура і політика йшли пліч-о-пліч. Письменниця Оксана Форостина наголошує, що опір починався з естетики, яка згодом переросла у відкриту політичну позицію. Аліна Небельмес згадує, як під час акції «Україна без Кучми» у 2001 році Маркіян Іващишин відвів студентів у «МакДональдс», щоб вони не мерзли на пероні, а сам стояв за смітником і спостерігав, чи безпечно.

Окремою сторінкою стала боротьба за вільну пресу. Ярослав Рущишин та Маркіян Іващишин створили «Львівську газету» — найзбитковіший проєкт, який виснажував бізнес, але зберіг незалежну журналістику. Перший редактор Олег Онисько розповідає про шалений тиск влади: Марека арештовували, на фабрику Славка вривалися автоматники, але вони мужньо трималися. Коли пресували газету, найближчий поплічник Медведчука Тарас Козак п'яним стріляв із пістолета у «Віденській кав'ярні», але опублікувати цю інформацію було неможливо — матеріал передали польським колегам із Rzeczpospolita, але його передрук усе одно програв суд.

Якщо стіни «Дзиґи» могли б говорити, вони б розповіли тисячі історій. Поетка Оленка Павлова мріяла написати репортаж про Форум видавців, не виходячи з «Дзиґи», бо тут збиралися всі: Лишега, Неборак, Мідянка, Жадан, Барбара. Ярина Мельник, яка працювала адміністраторкою з 2014 року, згадує, як після ремонту камерна атмосфера здавалася втраченою, але підвіконня на другому поверсі стало місцем спокою, де зустрічали світанки після фестивалів. Фотокореспондент Віталій Грабар перетворив стіни галереї на аналог соцмереж, виставляючи фотографії з концертів, а Ярина Якуб'як з «Мертвого півня» називає «Дзиґу» місцем сили, де після коньяків народжувалися божевільні ідеї.

Ідея архівування виникла під час підготовки заявки Львова на титул Європейської столиці культури. Керівниця Інституту стратегії культури Юля Хомчин, яка пропрацювала в «Дзизі» близько 15 років і займалася такими проєктами, як Jazz Bez та «Флюгери Львова», принесла для архіву бейдж із Севастополя — нагадування про поїздку з культурними дієвцями для розробки ідеї ревіталізації Петропавлівської фортеці. Вона наголошує: «Дзиґа» залишила фундамент для появи таких потужних організацій, як ГО «Вірменська 35», Інститут актуального мистецтва та Мистецька рада «Діалог», які продовжують цю справу.

«Дзиґа» — це не лише історія однієї інституції, а тисяч людей, які творили культуру незалежної України. Збереження цієї пам'яті — можливість рухатися далі, зберігаючи дух свободи, що народився за кавою з коньяком у львівському закапелку.