Гастрономічна журналістика в Україні: погляд дослідниці Олени Брайченко

Їжа — це не просто спосіб втамувати голод. Це мова, якою можна розповісти про історію, політику, окупацію та національну ідентичність. Але в Україні гастрономічна журналістика досі залишається на узбіччі медійного простору. Чому так — розмірковує дослідниця гастрономічної культури, співзасновниця проєкту їzhakultura Олена Брайченко.

За її словами, говорити про гастрономічну журналістику як про окремий фах в Україні ще зарано. Фахівець, який пише лише про їжу і живе з цього, — радше виняток, ніж правило. Сама Брайченко зізнається: щоб прогодуватися, їй доводиться поєднувати дослідження з роботою у видавництві та іншими проєктами. Це різко контрастує із західною практикою, де професійні гастрономічні оглядачі — звична справа.

Ключова проблема, на думку дослідниці, — розмивання межі між журналістикою та блогерством. Журналіст має залишатися незаангажованим, не просувати ресторани й мати можливість критикувати. Натомість блогерська сфера, яка ще п’ять років тому подавала рекламу як щирі рекомендації, лише зараз починає маркувати інтеграції. Саме через цю невизначеність медіа часто уникають гастрономічних тем, боячись звинувачень у прихованій рекламі.

Брайченко нагадує: їжа — це «незручний інструмент», адже вона є доказовою базою. Радянська спадщина привчила нас ставитися до кулінарії як до чогось вульгарного. Згадаймо хоча б, як соус бешамель після встановлення радянської влади перетворився на «білий соус». Але саме через їжу можна розповісти про все: від гендерних ролей до політичних процесів.

Повномасштабне вторгнення змусило Брайченко переосмислити власні підходи. Вона почала активніше працювати з шефами над відродженням страв і створенням нових смаків, які відображають сьогодення. Так народився проєкт «Пиріг Незалежності» — ініціатива, що має на меті створити страву-символ державного свята. Пиріг, за задумом, зручний, об’єднує людей і має глибоке коріння в українській культурі. Цьогоріч також відбудеться конкурс «Мій пиріг Незалежності», який збирає не лише рецепти, а й особисті історії.

Попри виклики, Брайченко дивиться в майбутнє з оптимізмом. Вона прогнозує: за десять років на полицях іноземних магазинів стоятимуть українські продукти. Як колись суші та круасани спершу з’явилися в нашій уяві через фільми й книжки, так і українська кухня має стати глобальною — через смак, який підводить до розмови про значно масштабніші речі.