Поділля у фокусі: як сім дослідниць збирали мистецьку мапу для майбутнього музею

У будівлі колишнього кінотеатру імені Коцюбинського у Вінниці невдовзі з’явиться перша філія Українського музею сучасного мистецтва (UMCA). Інституція планує працювати в різних містах, зберігаючи спільну колекцію, але з глибоким зануренням у локальні контексти.

Щоб закласти науковий фундамент, UMCA ініціював дослідження мистецтва Поділля. З понад пів сотні заявок відібрали сім дослідниць — усі вони родом із Вінниці, що гарантувало їхню вкоріненість у місцеву тканину. Кураторка проєкту Олександра Кущенко, яка виросла в Харкові, а нині працює у Львові, забезпечила групі потрібну дистанцію для аналізу.

Учасниці мали різний досвід і вік: від Тетяни Журунової з майже тридцятирічним стажем роботи в художньому та краєзнавчому музеях до антропологині Анастасії Гурської. Четверо з семи — Анастасія Гурська, Кароліна Ускакович, Ганнуся Мізюк та Настя Кулік — практикуючі художниці. Пів року група зустрічалася щотижня онлайн, щомісяця — наживо у Вінниці, а також здійснила експедицію до Хмельницького.

Результатом стали кілька ґрунтовних матеріалів. Олеся Яненко описала фестивальну сцену Вінниці 2014–2023 років, Ганнуся Мізюк дослідила історію Театру ляльок, Марія Сєрокурова — міські мурали. Анастасія Гурська зосередилася на локальному осередку Спілки художників та об’єднанні «Серпень». Тетяна Журунова підготувала розвідку про поетичну групу 1960-х «МАРКФУТИ» та текст про лікарів-колекціонерів.

Кароліна Ускакович простежила трансформацію довкіллєвих тем у роботах подільських митців від 1950-х до 2020 року. Настя Кулік створила автоетнографічний есей про села Гайсинського району та дослідила життєвий шлях художниці Агіци Бо-Гі, чия біографія простягнулася від Ужгорода до Львівської академії мистецтв.

Кущенко наголошує: дослідження відмовилося від традиційної історико-біографічної методології, натомість спиралося на акторно-мережеву теорію, інституційну критику та феміністичну оптику. Учасниці наносили на мапу людей, події та місця, вибудовуючи мережу зв’язків. Однією з цінних знахідок стало оцифрування відеокасет Олександра Никитюка із записами перформансів початку 2000-х.

Чимало архівів, за словами кураторки, втрачено безповоротно — як-от архів Театру ляльок, який працівниця стерла з комп’ютера під час звільнення. Історії зникають через нерозуміння їхньої цінності.

Вінниця не має власних мистецьких інституцій, тож молодь їде навчатися до Львова та Києва. Проте професійне коло тут формувалося ще з 1950-х, коли за скеруванням влади приїжджали художники зі столичною освітою. Відтоді місто залишалося в контексті загальноукраїнських процесів.

Повномасштабне вторгнення змінило розклад: частина митців на фронті, інші зосередилися на волонтерстві. Кущенко згадує трьох художників, які зараз служать, — Дениса Панкратова, Ярослава Футимського та Олега Перковського.

«Здавалося, це повний хаос, але ми зібрали його докупи», — зізнається кураторка. Вона визнає, що пів року — замало для цілісного охоплення регіону, тож попереду ще десятки подібних досліджень. Роль музею — продовжувати цю роботу, легітимізувати мистецькі твори та стати третім місцем для студентів, яким так бракує простору для зустрічей і дискусій.