«Іванів ковчег»: у Києві показують спадщину колекціонера, якого переслідував КДБ

Є люди, чиє життя стає мірою для цілої епохи. Іван Гончар, скульптор, художник і колекціонер, народився 27 січня 1911 року на Черкащині, у багатодітній родині Макара Антоновича та Агафії Вакулівни. Хрещеною матір'ю хлопця була Марфа Барвінок. Про свої дитячі роки він згадував просто: «ліпив, малював, вирізував з паперу, з буряків, картоплі…». Від дня його народження минуло 115 років, а ім'я й досі гуртує навколо себе тих, кому небайдужа українська культура.

У парафіяльній школі в Лип'янці, де він навчався, серед ікон висів портрет Тараса Шевченка. Серед тисяч старожитностей, зібраних Гончаром, зберігається й портрет автора «Кобзаря» роботи Фотія Красицького, внучатого небожа поета. А ще в юності йому пощастило зустрічатися з Климентом Квіткою — чоловіком Лесі Українки — та її матір'ю Оленою Пчілкою. Дорогу в це коло відкрив музикознавець і фольклорист Максим Коросташ, який запримітив талановитого підлітка та 1927 року переконав його батьків віддати сина до Київської художньо-індустріальної школи. Так хлопець із села опинився в столиці, у квартирі свого наставника, а згодом — серед справжньої української інтелігенції. Утім, 1938 року Коросташа репресували за сфабрикованими звинуваченнями.

Мистецький шлях Гончара почався 1937 року з участі у всеукраїнській виставці. Про внутрішній стрижень митця свідчить його скульптура «Тарас-водоноша» 1938 року, що нині зберігається у Шевченківському заповіднику в Каневі. Другу світову війну він завершив у Берліні командиром взводу зв'язку у званні старшого лейтенанта, мав нагороди, а за ті роки створив понад двісті акварелей і графічних робіт, зокрема серію «Солдати мого взводу». Пів року по війні працював у Віденській академії мистецтв.

Та головною справою його життя стало збирання. Першу польову експедицію він здійснив 1957 року до Чернігова, а вже до кінця 1960-х мав близько семи тисяч предметів XVII — середини XX століття. Найбільше — вишиванок, рушників, килимів, верхнього одягу. На Полтавщині знайшов три картини «Козак-Мамай»; одну з них, за його спогадами, придбав за «вражаюче неждану» ціну — п'ятнадцять карбованців. Власникові іншої, Іванові Бугрименку з Кобеляк, раніше наказували знищити полотно як націоналістичне.

Мандри не минали без пригод. 1961 року в селі Зіньківці біля Кам'янця-Подільського його заарештували міліціонери — відпустили лише після згадки про знайомство з Микитою Хрущовим. За три роки в Мухівцях на Вінниччині місцева жителька «здала» збирача міліції, запідозривши у шпигунстві.

Причину своєї наполегливості Гончар пояснював у спогадах: «І до війни, і після війни я надивився на наші краєзнавчі та історичні музеї, де так збіднено і убого була показана Україна, особливо її минуле, її народна культура, її етнографія, а особливо народне мистецтво». 1962 року він записав, що в Черкаському краєзнавчому музеї «зовсім відсутнє народне мистецтво» краю, «зате найбільше зоології, а ще більше сучасних фотографій». Ще за два роки на Київщині змалював трибанну церкву XVIII століття в Ходосівці — за місяць її розібрали, щоб облаштувати колгоспний корівник.

1959 року на Новонаводницькій, 8-а в Києві він завершив будівництво власного житла, другий поверх якого віддав під майстерню. Так постала «Хата-музей», відкрита для вільного відвідування. Її гостями були Надія Світлична, Сергій Параджанов, Василь Стус, Алла Горська, восьмирічна Оксана Забужко з батьками. «Моя хата стала ніби образом України, куди приходять як до Мекки, щоби помолитись, серцем відпочити, пожалітись і вилити сльози радості, туги і гніву за страшні лихоліття», — писав він 1967 року. Табличку про прийом відвідувачів через тиск КДБ невдовзі довелося прибрати.

Виставка «Іванів ковчег. Простір свободи» відкривається цитатою з таємного повідомлення КДБ до ЦК КПУ від січня 1965 року, де йшлося про «попиткі іспользовать свойо положеніє для пропаганди буржуазно-націоналістіческіх ідей». Тиск тривав два десятиліття. У квітні 1972 року Гончара виключили з партії, він не отримував замовлень. В умовах ізоляції створив 18 великоформатних томів дослідження «Україна і українці»; чотири з них уже вийшли друком.

Шлях до офіційного музею був довгим. 1989 року митцю вручили Шевченківську премію, 1990-го надали звання народного художника України. Того ж року невідомі розбили на подвір'ї його скульптури, зокрема погруддя Максима Залізняка. Наприкінці 1991-го з'явилося доручення першого президента про заснування Державного музею Івана Гончара, виконали його лише у вересні 1993-го, а відкриття відбулося через одинадцять років. Іван Гончар пішов із життя 18 червня 1993 року.

Петро Гончар, генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», — рідний син старшого брата митця Григорія. На родинній раді вирішили, що хлопцю з Лип'янки варто вчитися в столиці, тож Іван, який у короткому післявоєнному шлюбі не мав власних дітей, офіційно його усиновив. Невісткою колекціонера стала співачка Ніна Матвієнко. Пан Петро нагадує, що Іван Гончар був і натхненником створення Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, заснованого 1969 року.

До кінця листопада виставка «Іванів ковчег. Простір свободи» показує пласти української спадщини, збереженої Іваном Гончаром. І це, мабуть, найточніше, що можна сказати про його життя: він не рятував речі — він рятував пам'ять, із якої постаємо ми самі.