«Світло просто світить»: музей скульптора Тараса Шевченка на Одещині

Кімната, де зібрано дитячі роботи, скульптури, малюнки, документи й особисті речі Тараса Шевченка, постала в Трапівці до річниці його смерті. Приміщення відремонтувала мати, Людмила Шевченко, а самі роботи збирала по домівках — у себе, у друзів, у знайомих. Ще до відкриття музею твори Тараса місяць експонували в Татарбунарах.

Перші скульптури з'явилися задовго до того, як він обрав фах. Коли хлопцеві було близько чотирьох років, батьки на новорічному святі в дитсадку звернули увагу на пластилінову Снігуроньку. Вихователька сказала, що її зробив Тарас. «Нам вона так запала в очі. Вихователька каже: "Це ваш Тарас зробив". Ми прийшли додому, купили йому пластилін. І він почав ліпити», — згадує Людмила. Вдома він ліпив солдатів, вежі, цілі композиції. У шкільні роки на якийсь час вирішив покинути скульптуру заради професійного тенісу, але за два дні знову взявся за пластилін. «Він прийшов: "Я буду професійно займатися тенісом. Пластилін, ліпка — це не моє. Скульптура — це не моє". Буквально два дні пройшло — він знов починає ліпити. Це було його єство», — каже мати.

Народився Тарас Шевченко 4 листопада 1999 року в Трапівці. Після дев'ятого класу вступив до Одеського художнього училища імені М. Б. Грекова на відділення скульптури. Дипломною стала робота Данко — герой оповідання Максима Горького, який вириває з грудей серце, щоб освітити шлях людям. Уже після смерті Тараса його викладач оприлюднив фотографію із захисту цієї скульптури, назвавши образ пророчим.

Продовжувати навчання Тарас не став, хоч викладачі й радили. Повернувся додому й працював самостійно. За кілька років створив три великі скульптури біля Тузлівських лиманів, решту робіт дарував рідним і знайомим. Частину з них родина знайшла вже після його смерті — у гаражі та господарських приміщеннях. «Я просто й не знала. І малюнки потім познаходила, і скульптури — вони в гаражі, в сараї були», — розповідає Людмила. Серед експонатів — голуби з білого мармуру, яких Тарас зробив у 16 років і подарував братові на весілля, та дельфін, який скульпторові не сподобався і який врятував друг. У музеї є й скульптурні портрети друзів, родичів, одногрупників, а також зображення телеведучих Сергія Притули й Дмитра Гордона: під час служби Тарас хотів продати їх на аукціоні, а гроші передати на потреби Збройних сил України.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії він долучився до війська — йому було 22. До військкомату почав їздити в перші дні після 24 лютого 2022 року, а військовий квиток отримав 1 березня. «Він чотири дні їздив туди, ночував. Нас ще вдома не було. Він просто ночував, щоб його взяли», — пригадує мати. На службі він не полишав творчості. Водночас мав проблеми зі здоров'ям і неодноразово звертався до лікарів, сподіваючись, що після військово-лікарської комісії його звільнять за станом здоров'я, проте служив далі. «Він приїхав останній раз додому і сказав, що зламався, що поламаний. Тоді я просила, щоб він залишився. Він сподівався, що буде справедливість. Він поїхав, думав, що пройде ВЛК і його спишуть», — згадує Людмила той останній приїзд сина додому.

Окрема серія в експозиції — шість скульптур, що зображують представників різних народів: грека, єврея, африканця, японця, українця та індійця. Після війни Тарас хотів зробити виставку, присвячену народам світу. «Перед війною ми говорили з ним. Він казав: "Світ повинен бути без кордонів". Ми такі різні, у нас різні національності. Але в нас є спільне — земля, яку ми повинні берегти», — каже мати. На стінах музею вона розмістила його фрази, які запам'ятала з розмов. Одна з них — про світло: «Коли вже війна йшла, ми з ним говорили. Я кажу: "Тарас, світло переможе темряву". Він каже: "Що ти говориш? Світло просто світить". Я понаписувала те, що він говорив. Світло не бореться — світло світить».

Для Людмили музей — це не лише спосіб зберегти роботи сина, а й нагода показати його творчість іншим. «Цей музей — це об'єднання людей. Світ без кордонів. Це та любов, яка повинна бути в людях. І ті люди, які знали, яка в Тараса була любов, зрозуміють, у чому сенс нашого життя», — каже вона. А про самих творчих людей додає: «Творчі люди — такі маркери, що ми повинні зупинитися, задуматися, що є щось важливіше в цьому світі. Не тільки хліб і сіль, а щось піднесене. Тарас приніс у цей світ таку красу».