Петлюра на лавці: чому вінницький пам'ятник досі викликає суперечки

Між журналістом і театральним режисером спалахнула суперечка про пам'ятник Симону Петлюрі у Вінниці. Режисер назвав його «девіантним»: мовляв, вождів і полководців у всьому світі зображують верхи, у гордій поставі, серед колон і на високому постаменті, а тут — замислений чоловік на лавці. Від такого зауваження від творця сучасної культури, зізнається його опонент, можна й отетеріти.

Монумент постав у 2017 році на подвір'ї садиби сталевара Боруха Львовича, де колись містилася канцелярія голови Директорії УНР, а нині працює музей. Автор — вінницький скульптор Володимир Оврах, який працював за підтримки приватного мецената. Це досі єдиний в Україні пам'ятник Петлюрі на повний зріст: у Рівному, Тернополі та Полтаві встановлено лише погруддя.

За основу взято відому світлину Симона Васильовича, зроблену в Кам'янці-Подільському влітку 1919 року, де він сидить на лавці зосереджений, із заглибленим у себе поглядом.

Місцева, майже непомітна подія несподівано набула міжнародного звучання, коли про пам'ятник згадав Путін. На форумі «Валдай» очільник Кремля назвав Петлюру «людиною нациських поглядів» і повторив більшовицький штамп про антисеміта: «Зараз встановили пам'ятник Петлюрі — це людина нацистських поглядів, антисеміт, який винищував євреїв під час війни. Крім сіоністського конгресу єврейського всі мовчать. Вам своїх клієнтів шкода чи що в Києві? Це не український народ робить, це все робиться з подачі відповідних правлячих структур. Чому ж ви мовчите?» Показово, що він не уточнив, про яку саме війну йдеться — перший напад більшовиків на Україну 1917 року чи другий, на початку 1919-го. Ще іронічніше те, що у 2022 році він здійснив третій.

Вимога «колон і постаментів» має цілком конкретне коріння — соціалістичний реалізм, єдиний офіційно дозволений стиль у СРСР. Кремезні робітники й колгоспниці з вольовими обличчями, солдатські монументи в кожному населеному пункті після Другої світової, всюдисущі Леніни, що втілювали велич «вождя пролетаріату» (за життя він мав 164 см зросту), — усе звідти. Десятиліття цього стилю, який душив митців, що прагнули нового, минули, але погляд крізь його призму лишився. Дійшло до смішного: уявити пам'ятник, який не виглядає як витесаний зі скелі колос із гнівно-справедливим поглядом, багато хто просто не годен. У тій же Вінниці у 2014 році мітингували проти «не такого» Шевченка — молодого, без шапки й вусів, серед дітей. Кобзар без вигляду старого змученого діда — вже не Кобзар.

Петлюра на коні — це фентезі. Він навчався в Полтавській духовній семінарії, працював журналістом і театральним критиком, під час Першої світової добровільно пішов на службу, а згодом очолив Всеросійський союз земств — те, що сьогодні назвали б волонтерською організацією з допомоги армії. Він був державним діячем, фундатором, керівником і вправним організатором, але не військовим у класичному розумінні: ні освіти, ні звання не мав. Світлин і кінохроніки з ним чимало, а от верхи його не знайти — і це не випадковість. Позувати на коні він не мав жодної потреби, бо його справою було керувати й ухвалювати рішення, а не вдавати бравого кавалериста. Його образ — досвідчений, авторитетний, послідовний політик-державник на противагу новоспеченим отаманам, які діяли ситуативно. Уявіть у сідлі чинних очільників України часів загарбницької війни Росії — абсурд і фальш.

У 2019 році пам'ятник Петлюрі вирішили встановити на одній із площ Полтави, звідки він родом. Оголосили конкурс, допустили 11 проєктів, перемогла пропозиція скульптора Анатолія Куща та архітекторів Сергія і Михайла Швець-Машкари. Процес зупинили пандемія коронавірусу та повномасштабна війна, але не остаточно. У 2025 році Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики звертався до Полтавської ОВА з проханням прискорити спорудження, щоб устигнути до 100-річчя з дня смерті, яке минуло 25 травня 2026 року. Попри вимоги й публічні заклики, до втілення справа не дійшла.

Голова Українського інституту національної пам'яті, історик і військовий Олександр Алфьоров в одному з інтерв'ю заявив, що Петлюру варто увічнити й у Києві — на місці знесеного у 2023 році пам'ятника Миколі Щорсу. І тут коло замикається, бо Щорс — саме те, чого вимагають обивателі: єдиний кінний монумент Києва, поставлений 1954 року, з бронзи на гранітному постаменті, заввишки майже 14 метрів, з карнизом і фризом із барельєфами на теми радянсько-української війни. Утілити це бажання легко й недорого: замінити голову радянського фундатора на Петлюрину і повернути статую на місце.

Соцреалізм у скульптурі — пережиток. Сучасні митці далі осмислюють, як зберігати пам'ять і зображати визначних постатей, і підходять до історичних діячів не лише з погляду важливості їхніх учинків, а й через призму людини та її обставин. Для порівняння: у 2020 році до 100-річчя Варшавської битви у польському місті Скерневіце відкрили композицію «Перед Варшавською битвою» (Przed Bitw Warszawsk), що символізує підтримку сусідніх країн під час польсько-радянської війни 1920 року. На ній — лідер Польщі маршал Юзеф Пілсудський, угорський прем'єр Пал Телекі, Шарль де Голль, тоді військовий радник польської армії, і Симон Петлюра. Чотири лідери своїх країн не мають героїчного вигляду: навпаки — зосереджені серйозні обличчя перед протистоянням, кінець якого ще не відомий. Це промовистий приклад мистецького переосмислення замість підміни реальності пропагандою — радянською, правонаступницею якої справедливо вважати російську, що далі ліпить героїв із негідників.