Букліст Анастасії Тимусь: від Маркеса до Лінча

Анастасія Тимусь — режисерка, яка працює на перетині кіно, моди й культури. Вона входить до Асоціації неігрового кіно України та Спілки кінокритиків, а ще веде блог, присвячений українському стилю. У її особистому буклісті — книжки, які стали для неї не просто читанням, а діалогом із власною уявою, пам’яттю й творчим пошуком.

Першою в списку — «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсії Маркеса. Цей роман Тимусь читала майже весь одинадцятий клас, і досі зберігає в пам’яті образи, які виникли під час читання. «Мені подобалося блукати лабіринтами заставлених книжками стелажів», — згадує вона. Маркес, на її думку, майстерно поєднує фантастичне з буденним, а історія родини Буендіа стає дзеркалом колумбійської історії та біблійних мотивів.

«Санаторій під Клепсидрою» Бруно Шульца — книжка, яку Тимусь відкрила для себе під час вимушеного перебування в Польщі на початку повномасштабної війни. Випадково побачена меморіальна дошка на варшавській вулиці нагадала про Дрогобич — рідне містечко письменника неподалік від її рідного міста. Шульц, який писав польською, але народився і помер в Україні, став для неї «окремою планетою» — місцем, куди можна повертатися за спокоєм.

Третій вибір — «Архетипи і колективне несвідоме» Карла Ґустава Юнґа. З цим мислителем Тимусь познайомилася на третьому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Книжка стала для неї настільною енциклопедією душі. Вона зізнається: її останній короткометражний фільм значною мірою виріс із роздумів, народжених під час читання Юнґа.

Водночас Тимусь зауважує, що класична теорія Юнґа формувалася в патріархальному контексті. Тому логічним продовженням стала «Жінка, що біжить з вовками» Кларисси Пінколи Естес. Це дослідження архетипу Дикої жінки через міфи та легенди різних народів. Естес писала книжку майже двадцять років, отримавши 42 відмови від видавців, — і Тимусь вважає цю працю ключем до втраченого жіночого досвіду.

Завершує список «Кімната снів» — автобіографія Девіда Лінча, написана у співавторстві з Крістін Маккена. Для режисерки Лінч — «автор-опора», чия думка відчувається майже батьківською. У книжці він запрошує читача в лабіринти власної пам’яті та творчих пошуків. Один із друзів Лінча, цитований у перших розділах, каже: «Чудово було знайти людину, яка описувала свій досвід художника — раптом перестаєш відчувати самотність». Тимусь додає, що дозволити собі виражати себе якомога вільніше — головний урок цієї книги.