Анатоль Петрицький: митець, що творив театр із мішковини та фарби

Хто такий Анатоль Петрицький? Український художник і сценограф, який у 1917 році, у віці 23 років, став головним художником «Молодого театру». Саме про нього Лесь Курбас сказав: «Художник в українському театрі з’явився тоді, коли в “Молодий театр” прийшов Анатоль Петрицький».

Петрицький оформлював вистави, які ставили символічний театр. Його дебют — «Театр О. Олеся» — складався з трьох етюдів: «Осінь», «Танець життя» та «При світлі ватри». У часи, коли грошей не було, митець діяв за принципом: «Дайте мені відро і мітлу, і я вам оформлю спектакль». Сцену обгортали темним сукном, у глибині ставили засніжене вікно з гілкою, що стукала в найдраматичніші моменти, а з іншого боку — комин. Зелений промінь місяця і червоний від вогню створювали світлову партитуру, де герої виглядали силуетами.

Для етюду «Танець життя» Петрицький написав панно, на якому червоно-багрові лінії перепліталися, викликаючи тривогу. Це було знання новітнього абстрактного мистецтва, яке працювало в унісон із режисурою Курбаса.

У листопаді 1918 року «Молодий театр» відкрив другий сезон постановкою «Едіпа-царя» Софокла. Декорації — шість античних колон, червоно-багряна завіса із золотим меандром, що ритмічно рухалася під спів хору. Усе це актори шили власноруч із старих мішків, які Петрицький фарбував аніліновими фарбами, перетворюючи на оксамит або атлас.

1919 року Курбас відкрив «Мистецький льох» — літературно-мистецький клуб на Миколаївській (тепер вулиця Городецького), де збиралися молоді новатори. Розписував його, звісно, Петрицький, який дедалі частіше називав себе Анатолем — по-європейському, модерно, як і його друзі-футуристи Михайль Семенко та Павло Ковжун.

Петрицький — складна постать. Він жив у Будинку «Слово» в Харкові, захоплювався імпресіонізмом і авангардом. А згодом отримав Сталінську премію і творив на смак влади. Як сказав сам митець на вечорі пам’яті Курбаса 1962 року: «Курбаса я знав з перших днів, як він з’явився на нашій Україні. Я з ним дружив, сварився, любив його, інколи ненавидів, так само і він мене любив, ненавидів і так далі. Не раз ми з ним цілими ночами гуляли».

Авторка Валентина Клименко у книзі «Історії українських митців» пропонує поглянути на Петрицького очима XXI століття — не як на суперечливу постать, а як на людину, яка вмістила в собі цілу епоху.