Ніна Панасівна Вірченко — український математик, доктор фізико-математичних наук, професор, академік-секретар відділення математики АН Вищої школи України, член НТШ, Українського, Американського, Австралійського, Бельгійського, Едінбурзького, Лондонського математичних товариств, заслужений викладач НТУУ «КПІ», Голова науково-методичної ради Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Під час навчання у Київському Університеті в 1948 році її було заарештовано і звинувачено у підготовці таємної політичної змови і заколоту. До 1954 року Ніна Вірченко — політв’язень і була звільнена лише після смерті кривавого диктатора Сталіна. Але стеження КДБ за нею не припинялось до 1990 року. Попри переслідування, звільнення з роботи, знайшлись добрі люди, які допомогли їй реалізувати свій математичний талант. Життя Ніни Вірченко — яскраве поєднання любові до України і математики, науки і активної боротьби за незалежність рідної землі. Розмова з Ніною Вірченко про життя — минуле і сьогоденне.
— Звідки росте коріння Вашої життєвої сили?
У нас була дуже дружня сім’я — батько, мати і мій любий, єдиний брат, якого вже немає. Все починалося з батьків — любов до України, як кажуть, з материнським молоком всмоктувала, а батько загартовував з самого раннього дитинства і готував мене до життя.
На найвище дерево мене посилав, і стрибати мала найдальше, і найсильнішою бути — в усьому тільки першою. За все своє життя жодного разу не підвищила голос на матір, ні разу не відповіла їй роздратовано — як перед Богом можу сказати. Єдине — що принесло їм великий біль і муки — це мій арешт і перебування у таборах. Оце той страшенний біль, який я їм принесла. Потім я все життя намагалась якось себе реабілітувати в їхніх очах. Я згадую їх все життя кожний день, кожної миті і вдячна їм.
— Ким були Ваші батько і матір?
Ми з Шевченкового краю, мама говорила, що я босими ногами бігала у шевченківське село. У молоді роки мій батько був петлюрівським офіцером. Я дізналась про це, вже у зрілому віці, й інакше не уявляла собі офіцера, як мого батька. Коли він був стареньким і я приїздила додому відвідати батьків, він іноді стане струнко і підійде до мами і вона йому: «Ну досить, досить…». У нього у цей момент щось таке з’являлось, бо він страшно любив матір. Вона, майже неграмотна жінка, півроку походила у перший клас, а далі сама навчилася життя. Потім робітфак, коли вийшла заміж за батька. Закінчила медичне училище і стала фельдшером. Можна сказати, що була без освіти за нинішніми стандартами. А ось «Кобзаря» знала напам’ять. Вона могла на ніч декламувати «Наймичку», «Катерину». Ми слухали, і слухали її, роззявивши рота.
У нас була справжня українська сім’я, дай Боже, я кажу.
— Як Вашій родині вдалось пережити страшний 1937 та інші жахливі роки сталінської диктатури?
Ми просто постійно переїздили з місця на місце. У нас було дуже мало речей; коробка з посудом, валізи з речами, щоб все це помістилось на одну велику машину — сіли і поїхали. І незмінно ми возили за собою «Кобзар» Тараса Шевченка.
— Ви не пристосовувались до жорстоких обставин. Що можете сказати про явище виживання в українському громадському житті? Чим зумовлювався вибір української людини?
Дуже важко сказати. Повторю слова М. Міхновського: «Що ми за народ такий. 50 % героїв готові віддати життя за Україну у будь-яку мить, а 50 % яничари і продажні зрадники». Така у мене думка все життя була. Я просто працювала. Виконувала свій обов’язок, але знала, що треба мовчати, бо нікому, на жаль, не можна було довірять. Тому, що не знаєш, хто поруч з тобою, особливо у нас, на сході України. У мене серед подруг залишились лише дівчата з західних областей, яких я знаю і яким довіряю. І вони мене не раз питали: «Ну добре Ніна, ми такі, то зрозуміло, ми росли в патріотичних сім’ях, а ти звідки така свідома і завзята? Ну я, до речі, тоді навіть у таборі не говорила їм про батька. Казала: я така народилася, українською. Отак я дивлюсь на це — ніколи я не пристосовувалась, я просто працювала.
— Ви з Шевченкового краю, майже два століття тому, Тарас Григорович і зробив вибір за нас, українців. І Ви його підтримали?
У 15 років я почала вести щоденник. У ньому писала — «караюсь, мучусь та не каюсь». Описи колгоспного життя, всякі анекдоти, свої спостереження і т.д. заносила я у свій маленький щоденничок. Записи відібрали при обшуку. Потім одна сексотка повернула. Вже коли я повернулась і вона хотіла ввійти у довіру і один з зошитів дає мені: «Ой, Ніна я тоді заховала, коли тебе арештовували». Це було в гуртожитку, віддала його мені, ну зрозуміло, я взяла, але їй не повірила. І коли остання наша розмова з батьком була, він так багато мені сказав, наче відчував, що це наша остання розмова — як ніколи у житті. І повчання дав, і поради, і сказав дещо пророче, що у нас тепер здійснилось. Пам’ятаю, яка була розмова і тепер весь час згадую і згадую, як він бачив.
— Що він бачив?
Що буде Україна. Тільки не скоро, і нелегко. Нелегко, — це він точно бачив. Завжди говорив — будь обережною, вчись, працюй, страшенно хотів, щоб я доктором наук стала. Я тоді ще не була доктором. Лише кандидатом. І я пам’ятаю, хотіла на могилі поклястись, що буду доктором. А потім подумала — мої дітки, робота, кадебісти, жучки. Було їх багато, але я один жучок зберегла. Через дірочку дріт від сусідки йшов. Отаке життя було «на волі» — не краще, ніж у неволі. Чому? У неволі ми могли відверто говорити зі своїми дівчатами, а «на волі» — жучки.
— Як ви себе почували коли вас арештували і ви дізнались, що найближча подруга зрадила вас?
Зрозуміло, що погано, але про це я дізналась пізніше і вперше дуже гірко плакала у камері, щоб ніхто не бачив. Я ховала свої сльози.
— Адже «там» був жах, хоч і на волі не солодко. І як було не зламатись?
Мені не було страшно. Навіть навпаки, у табір нас вели через центр міста Уфа. Переводили з одної пересилки до другої до поїзда. Велика колона і жінки попереду, щоб вони не відставали. Пам’ятаю, я рвались у перший ряд, щоб з гордістю йти попереду. А на тротуарах стояли люди і одні показували кулаки, а вони догадувались хто ми, бо вів конвой з собаками. А другі навпаки, махали привітно, і такі були. Тому я не розуміла цього слова «заламатись». Я зневажаю тих, хто заламався.
— Ви любили математику і хотіли поступити в Московський Університет ім. Ломоносова. Чому власне туди?
Протиріччя у цьому нема. Я поїхала поступити в Московський університет, бо тут після війни було все розвалено, а у Москві в МДУ сконцентровано на той момент найкращі математичні сили. У мене був план повчитися і неодмінно повернутись у Київ, виховувати молодих математиків. Навіть так написала у своїй автобіографії, якою мені слідчі тицяли. Ставили у вину, що я хотіла буди українською Ковалевською. У 16 років, наївним дитям записала таке речення.
— Що Ви вважаєте, своїми найбільшими науковими досягненнями?
Доповіді у журналах НАН України, за кордоном — це в основному про рівняння математичної фізики, спеціальні функції та інтегральні рівняння — три основні галузі. Для мене це висока честь, бо ці роботи представляв у журнал «Доповіді Академії Наук» академік Степан Парасюк — мій учитель. Його вже нема з нами. Зараз, до речі, готую книгу про нього — прекрасного педагога і вченого! Це гордість України! Я хочу щоб і книга називалась: «Легенда квантової теорії поля». Він дійсно легенда — що Кравчук математик, найвидатніший з українських математиків ХХ століття, то Степан Степанович Парасюк — це математична фізика 20 століття, найвидатніший український фізик світового значення.
— Що Ви можете сказати молодим людям, які мають здібності до точних наук, математики — де їм вчитись, самовдосконалюватись у відповідності з тенденціями розвитку науки у світі?
Я кажу студентам — будьте різнобічними. Вчіться — вам шість років дали. Ніяких інших клопотів — тільки вчитися. В Україні є сильні математичні школи. Інститут математики досить сильний — це центр математичної думки в Україні. І їдьте всюди, де можна — але неодмінно вертайтеся. Як вертаються китайці, які у нас вчаться. Їдьте на два-три роки по різних грантах, друкуйтесь, читайте, але обов’язково вивчайте мови. Треба читати іноземними мовами, знати наукову світову літературу, їздити по світу і вчитись.
— Що Ви, як математик, можете сказати молодим людям, дітям та їхнім батькам щодо вивчення точних наук у школі?
Треба дійсно починати з сім’ї, а потім дитячі садочки, школа і саме вивчати математику і неодмінно рідну мову. У І.Огієнка є кілька правил вивчення рідної мови: скрізь розмовляй рідною мовою, нехай вони пристосовуються до тебе, а не ти до них. А особливо батьки — вони повинні виховувати дітей, починаючи з колиски, все життя. І оскільки я математик і присвятила їй життя, вважаю, що без математики нічого не буде. І якщо дитина буде математиком, то вона стане точною, працьовитою і порядною людиною. Про математику можна багато говорити. У мене є цікава книжка — «Математика у афоризмах». Її навіть японці двічі переклали і видали.
— Ви розуміли, що радянська влада не вічна? На чому стояла Ваша віра в Україну?
Я бачила, що основна маса народу проти радянської влади: чула різні анекдоти, прислухалася і розуміла — ага, винна влада, винні ті, що вище стоять. Тому я знала; якщо знайдуться революціонери і розбудять народ, то він їх підтримає, бо така влада, такий гніт не може існувати. У своїх прокламаціях, листівках я писала: «Слава Україні! До зброї, брати і сестри!». Прийшла пора визволитись від соціалізму, від ярма і так далі. Я вірила, що треба тільки організуватись і визволитись. Я ніколи не сумнівалась, може тому, якби мені сказали, що треба загинути за Україну я б точно пішла і загинула не роздумуючи. Думала, що таких, як я багато.
— Обивателі, навпаки, вважають, що ті, хто активно боровся проти радянської влади — яничари, зрадники, американські агенти і т.д. Що з ними робити?
Вперто перевиховувати. Знищувати не треба, нас і так мало. Треба перевиховувати.
— Об’єктивно нині ведеться «донбасизація» України. Адже там люди, як раби працювали за копійки, існували між життям і смертю, а «вони» їм грамоти і копійки, щоб не вмерли з голоду. Де черпати силу і знання, щоб суспільство об’єктивно зрозуміло свої інтереси у ширшому плані, а не лише масштабом кишені окремої людини? Як поєднати духовне і матеріальне в сучасних умовах?
Мені здається, що це залежить від вмілого виховання. Педагоги повинні бути дуже талановитими. Не можна читати лекції: будьте такими чи іншими, виховувати треба власним прикладом. І страхом також не можна. Тільки виховання з пуп’янка, умовно кажучи, і до самого кінця. І сім’я повинна так виховувати, і школа.
Читаю недавно: приходить вчителька в школу, а учні сховали її стілець. Вона не могла сісти і покарала весь клас, змусивши учнів стоячи співати цілий урок гімн «Ще не вмерла Україна». Та таку вчительку треба за мільйон кілометрів від школи тримати. Кара — співайте «Ще не вмерла Україна». От такі вчителі бувають, просто анекдот. В першу чергу, талановите вдале виховання, і власним прикладом — більше у даній ситуації нічого не зробиш.
Я кажу студентам: «Ви повинні через знання, освіту, високий професіоналізм прорватись до влади. На вас вся надія. У віці від 30 до 50 років ви повинні керувати країною». А вони дивляться на мене — ясно, що це важко. Але ви повинні прорватись туди. Тільки на вас надія. І будувати щасливу Україну — таку, про яку мріялось. В даній ситуації я педагог, і вважаю — іншими методами не можна виховувати. Ну ще армія, можливо, якби правильно виховувала. Пам’ятаєте міністра Костянтина Морозова? Він правильну почав політику, але що ж, його прибрали.
— У свій час Ви підтримали Майдан. Зараз замість Майдану існує «Майданс». Ця карикатура і пародія яскраво виражає комплекси нинішньої влади та істеблішменту, спрямований на антивиховання молоді. Чи будуть ще нові Майдани?
Програти бій — не значить програти війну. Вона не закінчилась і це дійсно була вершина підйому національного духу і національної сили цілого покоління. І він залишив такий слід, що і нині, коли я прохожу через Майдан і людей багато, то тут і там чуєш: «Людей, як тоді на Майдані!» Через кілька років Ви чуєте: «Як на Майдані!». Це стало еталоном.
— А дехто так боїться, що з підручників викреслює саму згадку про цю подію…
Це не вдасться. Як я кажу студентам: «Треба прорватись до влади!». Без молодих нічого не вийде. Але прорватись треба відповідно вихованим і свідомим молодим людям.
— Але прийти у владу системно, щоб змінити її, щоб суспільство побачило і визнало нових провідників. Чому у західних суспільствах політики служать суспільству, а у нашому влада переконана, що це їй має служити суспільство?
А візьмемо приклади тих, кого ми вважаємо багатими. Візьміть тоді Ханенків, Терещенків — вони давали свої капітали, скарби на церкви, на школи, на лікарні на народ, а нинішні що залишать? Що залишать після себе футбольні олігархи?
— Ви досягли високих результатів у професії, відбулись як громадянка України…
Ще не все.
— Ви живий приклад заперечення пафосу і служіння справі — науці, яка не має національного кольору і, маючи глибокі національні почуття, служили глобальній справі.
Знаєте, колись Грушевський говорив — пора гетьманам злазити з коней і запрягатись в одного плуга.
Патріоти України є всюди — на Сході і на Заході. Мої подруги не все знали про мене і питали, звідки я, така не типова, у Центральній Україні. Але вони не знали і про мого батька і про рух опору тут проти комуністичного поневолення у 20–30 роки.
— Як у цьому контексті має йти пошук вільної і гідної поведінки того суспільства, яке виростало і формувалось у різних імперіях?
Більше треба говорити і писати про героїчні сторінки боротьби і порозуміння з сусідами. Я бачила у таборі дівчину, у якої не працювали зап’ястя — абсолютно красива дівчина, розпущені коси, волосся. І на слідстві її скалічили. У таборі ми їй по черзі допомагали. Вона не зрадила на слідстві нікого. Як вона себе відчуває у цей день 9 травня, коли стільки крику і шуму. Може на таких прикладах треба виховувати молодь і весь народ, якому нав’язували однобічне бачення історії. Щоб з самого малку, читали оповідання, відповідні бувальщини тощо. Нариси і романи і фільми повинні бути на ці теми. Візьмемо навіть одвічне українське свято Матері. Тільки на радіо Культура трохи говорили про це — інші мовчали. І кіно і культура, все повинно бути спрямоване на формування сучасного гідного українця.
Розмовляв Євген Петренко
Коментарі