Україна і НАТО. Останнім часом дискусії навколо цього питання дещо притлумилися: чинна влада проголосила позаблоковий статус нашої країни. Водночас не відмовилася від співпраці із Північноатлантичним альянсом. Більшість українців, на жаль, не розуміють необхідності вступу нашої країни до НАТО. Чому? Відповіді на це та інші запитання - в розмові з Вадимом ГРЕЧАНІНОВИМ - генерал-майором у відставці, президентом Атлантичної ради України, яка входить до Ліги „Україна - НАТО".
- Упродовж десятиліть в голови українців наполегливо вдовбували: «НАТО - це агресивний блок, що готовий закидати нас атомними бомбами». Буваючи в різних регіонах незалежної України, переконався: 90-95 відсотків супротивників вступу України до НАТО - люди старшого покоління, які досі перебувають у полоні навіяних стереотипів, яких важко позбутися...
- Останнім часом світ дуже змінився. Ці зміни, звісно заторкнули й Північноатлантичний альянс. Звідси й запитання: що сьогодні являє собою цей блок?
- За часів існування СРСР НАТО був військовою організацією, що протистояла іншій військовій організації - силам Варшавського договору. Але зі зміною політичної ситуації у світі, розпадом СРСР НАТО зазнало певних трансформацій і сьогодні ставить перед собою дещо інші завдання, зокрема - боротися з міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення тощо. Нині у Північноатлантичного блоку немає супротивників, які б становили адекватну загрозу. Так, є Росія, Китай, з їхньою ядерною зброєю. Але та ж сама Росія і СРСР - це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен так образно характеризує зміни в НАТО: «Якщо альянс часів холодної війни був НАТО 1.0, після її закінчення - НАТО 2.0, то після Лісабонського саміту ми повинні стати НАТО 3.0, яке готується до нових викликів ХХ1 століття».
- Пригадую початок 90-х років. Тоді Росія вустами свого президента, інших високопосадовців заявила, що не допустить розширення НАТО за рахунок бодай однієї екс-соціалістичної країни, не кажучи вже про колишні республіки СРСР...
- То були популістські політичні заяви: мовляв, з Росією завжди будуть рахуватись. Вважаю, що політики, виголошуючи ці заяви, чудово розуміли, що вони нічого - в сенсі розширення НАТО - не варті. Як можна було заборонити суверенним Польщі, Чехії, Угорщині та іншим країнам стати членами союзу, коли їх туди запросили? Адже на календарі були 90-ті роки, а не, скажімо, 60-ті, коли Москва за допомогою танків «поставила на місце» Прагу...
- Чому ж Україна протягом майже двох десятиліть так і не спромоглася вступити до НАТО?
- НАТО запрошує до своїх лав насамперед ті країни, керівництво яких докладає до цього всіх зусиль, де стабільна внутрішня політична ситуація і всі гілки влади діють в унісон, де переважна більшість суспільства є палкими прихильниками цієї організації. Україна, на жаль, протягом усіх 19 років свого існування як незалежна держава дуже мало зробила для того, щоб вийти на загальні високі стандарти НАТО й поповнити цей клуб.
- Але ж наша північна сусідка робила і робить усе можливе для того, щоб Україна не стала членом НАТО. Чи не так, Вадиме Олександровичу?
- Звісно, що так.
- Чому?
- У Кремлі патологічно не можуть уявити Україну повністю самостійною державою, всіляко протистоячи цьому. Там чудово розуміють: тільки-но Україна вступить до НАТО, Росія остаточно її втратить.
І якщо за часів так званої багатовекторності росіяни якось мляво реагували на співпрацю з Північно-Атлантичним альянсом, розуміючи, що нікуди ми від них «не втечемо», то з 2007-2008 років, коли перед нами почали відкриватися реальні перспективи набуття членства в цьому блоці, принаймні приєднання до так званого ПДЧ, що передує набуттю членства, північна сусідка розпочала масовану кампанію з недопущення цього. Не гребували нічим: задіяли потужні мас-медіа, в тому числі й українські, телебачення, окремі політичні сили. Особливо активно цю роботу вели у східних регіонах, Криму, де найбільше російськомовного населення. Згадайте, наприклад, пікетування кораблів НАТО, які прибували до Севастополя для участи у спільних з українськими ВМС навчаннях. Ці та інші такі акції щедро оплачувалися. Словом, Росія робила все можливе і неможливе для того, щоб ми не увійшли до НАТО. Стосовно інших країн вона не докладала таких титанічних зусиль.
- Як відомо, відбувся Лісабонський саміт НАТО, після якого Альянс, за словами його Генсека, повинен перетворитися у НАТО 3.0. Прокоментуйте, будь ласка, цю подію з огляду на українських інтересів.
- Лісабонський саміт назвали в НАТО найважливішим за останнє десятиріччя. Він, по суті, у прийнятій новій Стратегічній концепції дав відповідь на запитання: чим альянс перейматиметься наступні десять років. Це, по-перше, визначення загроз і безпеки в глобальному плані. У зв'язку з цим відбувається перевантаження відносин із Росією, серед головних завдань - Афганістан та протиракетна оборона на основі НАТО.
Що стосується України, то її в особі президента Віктора Януковича, запросив для участи в саміті персонально Генсек НАТО. Але стало відомо, що Україна бере участь лише в одній зустрічі країн-контрибуторів операції НАТО в Афганістані (ISAF). Тому делегацію України очолив міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. На жаль, і засідання Комісії «Україна-НАТО» на вищому рівні у рамках саміту не планувалося. Треба розуміти, що Україна була б зацікавлена передусім в обговоренні не лише питань взаємодії в Афганістані, але й широкого кола питань стосовно співпраці між Україною і Альянсом.
Водночас у рамках саміту відбулося засідання Ради «НАТО-Росія».
Я залишаю без коментарів цю ситуацію, яка є наслідком прийняття Україною незрозумілого і у світі, і в державі статусу позаблоковості, і вважаю, що президенту України конче треба було їхати на Лісабонський саміт - треба вміти тримати удар.
- Чинна влада пролонгувала угоду про перебування Російського Чорноморського флоту до 2042 року. Отже, це означає, що упродовж найближчих 25 років двері до НАТО для нас зачинені? Навіть за умови, якщо Президент України змінить свою думку стосовно цього питання?
- Ні, тут ситуація складніша. Треба брати до уваги, що присутність на теренах країни-претендента іноземних військових баз не є умовою неприйняття до Північноатлантичного блоку. Отже, не Чорноморський флот та його базування у Криму, а великодержавна політика Росії -основна причина того, що ми можемо поки що лише мріяти про НАТО. Навіть якщо Віктор Федорович і перегляне своє ставлення. Але не забувайте, що міжнародні угоди не для того укладаються на чверть століття, щоб через рік-два їх розривати: президенти країн, які вважають себе цивілізованими людьми і надійними партнерами, так не чинять. Хоча, зважаючи на реалії української політики, особливості самих політиків, від останніх можна всього очікувати...
- Не можу, Вадиме Олександровичу, не поставити Вам і такого запитання: як ви, радянський генерал, який обіймав солідні посади в колишній Радянській армії (Вадим Гречанінов був начальником штабу окремої протиповітряної армії), який готовий був без вагань збивати літаки НАТО, змінили своє ставлення до «ворога»? Дехто каже, що Гречанінов просто перефарбувався...
- Так, більша частина моєї служби припала на радянський період історії. І виховувався я тією, комуністичною, системою. Інших же не було. Словом, я - дитина своєї епохи. Але ж діти, як відомо, дорослішають...
З початком так званої перебудови, незважаючи на всю непослідовність Михайла Горбачова, я почав мислити дещо іншими категоріями, ставити собі запитання, які ніколи не ставив. Не скажу, що завжди і відразу знаходив на них потрібні відповіді, але, шукаючи їх, почав дещо інакше мислити. Словом, змінювався світ, а разом з ним змінювався і я. Бо людина, яка протягом усього свого життя не замислюється над подіями, що відбуваються навколо неї, чимось нагадує, як казав давньоримський філософ Сенека, братів наших менших...
Розмовляв Сергій ЗЯТЬЄВ
