Помер Ярослав Гомза. Цю сумну звістку повідомив телефоном провідник Донецької обласної організації ОУН, мій давній товариш Леонід Шевкунов. А ще кілька днів тому був дзвінок від самого друга Ярослава. Розповідав про стан здоров’я, бідкався, що не може ходити, а це обмежує спілкування. Хвалився, що свою бібліотеку, де багато патріотичної літератури, передав до сільської читальні: «нехай молодь читає». Тоді подумалося: треба частіше йому телефонувати, не забувати. І ось доведеться вилучати його ім’я з мобільного.
Про себе Ярослав Гомза писав так:
«Народився в селі Монастирець Стрийського району Львівської области в селянській родині Юрка та Насті Гомзи 18 вересня 1927 року. Три класи закінчив у сільській державній школі з “руською” мовою навчання, а з четвертого класу був учнем стрийської «Рідної Школи», з 1939 — у СШ № І0 в Стрию. Школу не закінчив, бо всілякі “визволителі” довели до того, що наша родина збідніла вщент: у хаті не було шматка хліба — не до науки. У лютому 1942 року разом із батьком змушений був “добровільно” виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бавера в селі Ґанзерін у Померанії, а батько — в сусідньому селі Кепіц.
Зав’язав контакти з різними українськими організаціями, передусім з “Українським Національним Об’єднанням” та “Українською Громадою”. Весь мій заробіток вкладав на газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями. Найважливішими газетами були “Український Вісник” (Берлін), “Наступ” (Прага) та “Українська Дійсність” (Берлін) і журнал “Пробоєм” (Прага).
У квітні 1945 року після “визволення” був заарештований органами “Смерш” 3-ї Ударної Армії і засуджений Військовим трибуналом за ст. 58/І-а УК РРФСР на десять років позбавлення волі і п’ять років обмеженням у правах за “антісавєтскую дєятєльность” (розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців), “связь с украинскімі антісавєтскімі націоналістічєскімі арганізаціямі СГД і ОУН”». Покарання відбував у Сиблагу (Антибес) та Степлагу (Кенгір і Джезказган). Звільнений після закінчення терміну покарання 1955 року.
Виїхав на Донеччину, куди переїхали мої батьки і де й досі проживаю. Тут працював робітником, спочатку — на Очеретинському цегельному, а потім — на Авдіївському коксохімічному заводах. Одночасно навчався і закінчив середню школу (у 1968 р.), курси німецької мови (у 1969 р.) та українське відділення філологічного факультету Донецького державного університету (1974 р.). З 1972 року до виходу на пенсію працював учителем німецької та української мов і української літератури в Очеретинській СШ.
Весь час після звільнення перебував під пильним наглядом КДБ, до 1972 року — таємно, а від 1972-го — відкрито. А це — постійні виклики, попередження, погрози, шантажування членів родини, обшуки тощо, аж до 1990 року.
Незважаючи на це, з самого початку українського відродження взяв активну участь у громадській роботі: у Товаристві української мови ім. Т.Шевченка, Товаристві репресованих, Русі, УГС, УРП, ОУН. Видавав самвидавний журнал “Каяла”, який після двох випусків через відсутність будь-яких коштів і технічних засобів припинив існування» (Опубліковано в газеті «Молодь України», К.,1999, № 40).
Мені ж Ярослав Гомза запам’ятається одним промовистим епізодом. Я працював тоді головою Секретаріату ОУН, була якась нарада, люди почали розходитися, прощалися. Ось підійшов друг Ярослав: «Не можу до Донецька їхати з порожніми руками: давайте книжки, листівки, літературу, буду поширювати на Сході України…» Пригадую, що тоді, зважаючи на його вік, благав, аби не брав важкого вантажу. Він посміхнувся, міцно-міцно потис руку і відповів: «Але ж я — член ОУН, маю обов’язок перед Україною…».
Людей покрою Ярослава Гомзи, на жаль, сьогодні не багато.
Земля йому пухом!
Богдан ЧЕРВАК, перший заступник Голови ОУН
Замість квітів на могилу
