«Золота бджілка» шістдесятників: ким була Зіна Ґеник-Березовська

Бувають постаті, які не вписуються в межі однієї літератури. Зіна Ґеник-Березовська належить саме до таких: народжена поблизу Праги в родині українських емігрантів, вона перекладала українські твори чеською, а своїми науковими працями прокладала міст між двома культурами. Про неї — есей Михайлини Коцюбинської, що увійшов до збірки «Вітраж пам'яти» (видавництво «Віхола», упорядник Євгеній Стасіневич).

Коцюбинська була однією з подруг дослідниці, тож пише не лише про науку, а й про людське коло, у якому та жила. Ґеник-Березовська була тісно пов'язана з шістдесятницьким Ренесансом в Україні — не як сторонній спостерігач, а як активна учасниця. У колі шістдесятників її знали й любили; Іван Світличний ніжно називав її «золотою бджілкою». Вона пропаґувала в Чехословаччині творчість молодих українських поетів і нетрадиційне українське малярство, підтримувала постійні контакти з Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром та багатьма іншими. Протягом 60-х років вона щороку приїздила до Києва, щоб на два тижні зануритися в культурне життя столиці.

Згодом, коли в Україні «холодним вітром од надії уже повіяло», а в Чехословаччині, навпаки, завесніло, вона робила все, щоб дати голос тому, що вже не могло пробитися до друку. Після однієї з поїздок до Києва її на добу затримали на кордоні, обшукали й вилучили багато матеріалів, зокрема інтерв'ю з Іваном Світличним для «Дуклі» про стан і перспективи молодої української поезії. Це стало приводом до численних неприємних розмов із «мистецтвознавцями в цивільному» у Празі. А 1968 року, приблизно за місяць після того, як радянські танки задушили празьку весну, Ґеник-Березовська разом із колегою-мовознавцем Андрієм Куримським несподівано приїхала до Києва. У невеликій кімнатці Коцюбинської тоді зібралися подружжя Світличних, Дзюба, Сверстюк, Стус — усі жадібно слухали розповіді про «братню допомогу» та про опір насильству. Після хвилі арештів 1972 року шлях в Україну для Зіни було перекрито.

Науковий доробок Ґеник-Березовської охоплює широке коло проблем культурної взаємодії двох близьких слов'янських народів. Сама дослідниця в матеріалах до автобіографії зазначала: «…в основному займалася трьома періодами історії української літератури: 1) література українського бароко, 2) українська література ХІХ ст., 3) українська радянська література. Крім цього, досліджувала чесько-українські літературні та культурні зв'язки. Працювала здебільшого порівняльним методом, звертаючи увагу на європейський літературний контекст даних літературних явищ».

Більшість її праць адресовано чеському читачеві, і українську літературу вона розглядає в них крізь призму чехословацько-українських взаємин, спираючись на невідомі або маловідомі джерела. Водночас цим ракурсом дослідниця не обмежується: зібрані докупи й подані українською, її роботи мають самостійне значення для нашого літературознавства — з аналітичними знахідками, оцінками й висновками, співзвучними сучасній науці про літературу.

Передусім це стосується розвідок про українське бароко. Інтерес до цієї теми виник тоді, коли вона аж ніяк не була «модною»: від джерелознавчих студій і нарису про Івана Величковського до досліджень пізньої барокової поезії та стилістичного аналізу творчости Сковороди як явища проміжного — містка між пізнім бароко і новою літературою. Особливо варто відзначити синтетичну доповідь «Українське літературне бароко в межах своєї епохи та стилю» для IX з'їзду славістів у Києві 1983 року — щоправда, авторка на ньому не виступала, адже її присутність в Україні тоді ще була «небажана». Барокова культура, підсумовує дослідниця, «сприймається передусім як епоха, однак при цьому поняття, які вважалися константами бароко, мають здатність час від часу повертатись, пронизуючи собою сучасність, особливо в кризові періоди, трансформуючи різні жанри та індивідуальні стилі».

Окреме місце в доробку посідає Сковорода — постать, у якій сфокусовано історичні, мовні, естетичні й моральні проблеми. Серед «сковородіани» — передмова до упорядкованої нею чеської збірки творів філософа та розвідка «Сковорода і російська література», де на матеріалі від Нарєжного до Андрія Бєлого простежено слід, який лишили в російській літературі його філософія і спосіб буття. Найзмістовнішою Коцюбинській видається опублікована вже після смерти праця «Духовний і поетичний заповіт Григорія Сковороди».

Магістральна тема — дисертація «Франко і чеська література». Тут дослідниця ніколи не зупиняється на рівні факту, а вміє видобути з нього смисл і знайти діалектику взаємодії: з одного боку — неповторність кожного явища, з другого — спільні тенденції, що набувають типологічного значення. У статті «Під знаком Івана Франка» розгортається одна з драматичних сторінок його життя, коли письменника засудила польська громадськість за статтю про Міцкевича, а гурток чеських друзів — Полівка, Главачек, Ербен, Махар — його підтримав, зрозумівши подвійне вістря Франкових роздумів. «Невже патріотизм проблема? — розмірковував із цього приводу Я. Махар. — Так, не дивуйтесь. Він являв собою проблему через те, що за нею ганялися журналісти, анґажували адвокати, оратори, пройдисвіти, фразери й недолугі віршомази. […] вона була дискредитована поверховістю та ницістю».

Саме ця думка — про патріотизм не як гасло чи позу, а як критичне самоусвідомлення й керівництво до реального чину — і є, здається, тим нервом, що з'єднує наукові студії Ґеник-Березовської з її долею. Дослідниця, яка все життя була «живим втіленням єдности двох культур», своїми працями й самим собою нагадує: справжній зв'язок між народами тримається не на деклараціях, а на внутрішній свободі й самовіддачі.