«Тривога лягає поруч»: скло, попіл і сон як свідчення війни

Скляна подушка, крізь яку проглядають цвяхи, спалені листи в прозорих конвертах, тіні сірникових будинків на папері — так виглядає мова, якою львівська художниця Софія Короткевич говорить про війну. Її проєкт «Тривога лягає поруч» у Львівському муніципальному мистецькому центрі (кураторка — Віта Котик) працює не з образами руйнування, а зі слідами, які воно лишає в найінтимнішому людському досвіді — у сні.

Короткевич відома тим, що вступає в діалог із матеріалом: скло, графіка, відео та інсталяції у неї не ілюструють тему, а розкривають її через власні фізичні властивості. Сьогодення мисткиня трактує як археологічний шар, де ландшафти й повсякденні об'єкти зберігають пам'ять і соціальні символи. Цей підхід послідовно розгортається в її практиці останніх років, і нова виставка стає своєрідним підсумком — але водночас і концептуальним зсувом.

Якщо раніше в центрі уваги були простір, степ, кордон, карта руйнувань, то тепер об'єктом аналізу стає людське тіло, нервова система, екологія сну. Війна тут постає не як подія на лінії фронту, а як те, що безцеремонно вдирається в автономний і захищений досвід — у нічний відпочинок. Тривога перетворюється з гострого афекту на постійного співмешканця, і саме цю крихку топографію досліджує виставка.

Ключова риса методу Короткевич — відмова зображати. Руйнування будинку не показане наочно: у серії «Сірникові будинки», народженій під час перших блекаутів, воно тиснене на папері доти, доки від легкозаймистого макета не лишається лише тінь відтиску та червоні цятки від голівок сірників — схожі на мітки прицілу. Серія «Листи до себе. Ненадіслане» — спалені недописані тексти, запечатані у скляних конвертах, — зберігає не пам'ять, а власну відсутність, унеможливлюючи прочитання. Художниця системно обирає слід замість образу, індекс замість репрезентації.

Такий підхід точно відповідає тому, що про травматичний досвід писала дослідниця Кеті Карут: він опирається прямій репрезентації і повертається обхідними шляхами — через повторюваний жест, відкладену дію, образ, що ухиляється від прямого погляду на джерело болю. Тінь відтиску або попіл у склі — це не стилістичний вибір, а точне дотримання цього принципу: форма не описує втрату, вона відтворює саму неможливість подивитися на неї впритул.

Образ дому, який ця серійність поступово руйнує, тягне за собою й інші смисли. У «Поетиці простору» Ґастона Башляр дім постає як простір первинної захищеності, що організує саму можливість мрії та сну. У Короткевич ця логіка інвертується: дім і простір відпочинку — вже не прихисток, а об'єкти під загрозою зникнення. Скляні подушки принципово не можуть прийняти вагу людського тіла, а звукові записи снів друзів у поєднанні з архівами війни перетворюють ліжко на репозиторій колективного жаху.

Кураторський текст цитує сон жінки з книги Шарлотти Берадт «Третій рейх снів», якій сниться, що стіни квартири зникають, а дім стає повністю прозорим. Це моторошне відчуття Unheimliche: найбезпечніше раптом виявляється проникним для зла. У проєктах Короткевич тривога описується не як стан, а як суб'єкт, що поділяє з людиною ліжко — вже в заголовку відбувається персоніфікація, яка потім розгортається через предметні метафори: квітка із серветки, якою художниця витирала сльози, скляна подушка, сірникові будинки.

Серія асамбляжів «Вправа з садівництва» та інтерактивна інсталяція «Стіл із квітами» оприявнюють перехід через соматичний автоматизм — жест тілесного самовивільнення, естетизований і повторений сотні разів. Це відповідає стратегії деескалації болю через форму, яку кураторка називає тривогою, що стала «декоративною картинкою в інтер'єрі». Звернення художниці у відеороботі «Народна мудрість» до родинного ритуалу зняття вроків показує, як у часи колективної нестабільності офіційна психотерапія співіснує з архаїкою — як розширення спектру виживання.

Цінність практики Короткевич — не в діагнозі, а у відповіді: мужність бути не усуває тривогу, вона стверджує себе попри неї. Художниця формулює власний метод не як «вилікувати» тривогу, а як дати їй форму, повторюючи компульсивний жест, доки він не стане прийнятним способом існування поруч із загрозою. Цей проєкт постає як документація культури виживання, коли єдиним способом прийняти реальність стає надання їй формальної краси.

Виставка тривала у Львові до 24 серпня, але її розмова про те, як говорити про шкоду, не перетворюючи саму мову про неї на ще один вид красивого, зручного, музейного «видобутку», — залишається відкритою.