Фотофестиваль у Кропивницькому: місто очима митців

Сьомого та восьмого липня Кропивницький став епіцентром фотографічного життя. У місті відбувся Всеукраїнський фотофестиваль, офіційна частина якого розпочалася опівдні виставкою «Зимові фотопленери – 2011» в обласній бібліотеці імені Д. Чижевського. Утім головна дія розгорталася просто неба: організатори запросили всіх охочих — і місцевих, і гостей — вирушити на пошуки несподіваних ракурсів. Так стартувала бліцфотозйомка, яку самі учасники називають стріт-фото.

Серед тих, хто того дня працював на вулицях, був і вінницький фотограф Вадим Козловський — член Національної спілки фотохудожників від моменту її заснування. Для нього Кропивницький до того залишався «білою плямою на мапі України». «Я навіть не уявляв, що це за місто, — зізнається він. — От Гайворон — інша справа. Нас поєднує експрес, який має номер 666 і долає відстань між Гайвороном і Вінницею в 185 кілометрів за сім з половиною годин». Атмосфера Кропивницького, за словами фотографа, приємно здивувала: «Місто має певний шарм, люди реагують на фотозйомку дуже дивно — багато хто говорить “дякую”. На сході України до вуличної зйомки ставляться суворо, з підозрою. А тут — більш по-домашньому».

Особливо Козловського вразило те, що місцева влада підтримує фотографічний рух. «У Вінниці цей рух нікому не цікавий, — каже він. — Здавалося б, Вінниця більше місто і знаходиться ближче до столиці, тому культурні рухи могли б бути жвавішими. Та ми залишаємося без жодної уваги. А тут бачимо пленер один, пленер другий, планується випускати фотоальбом про Гайворон. Я не можу домогтися випуску альбому про Вінниччину вже не один десяток років. У Кропивницькому ж, коли починають щось робити, то все виходить».

Виставка «Зимові фотопленери – 2011» також отримала високу оцінку гостя. «Її можна показувати де завгодно — у Києві вона б користувалася таким самим попитом, як і тут, — зазначив Козловський. — Є ряд людей, які своїм персональним внеском усе це штовхають, і це приємно».

Під час пленера фотограф встиг зробити чимало кадрів. Один із них — бабуся, яка продає насіння соняшника просто біля бібліотеки. «Біля неї постійно крутиться голубка, яку вона називає своєю доцею, — розповідає митець. — Старенька годує пташку з руки, і та вже не тільки сама приходить їсти, а ще й приводить своїх двох діточок. Отака сімейка. Я їх побачив і зняв».

Говорячи про сучасне захоплення фотографією, Козловський зауважив, що чимало людей, придбавши дорогу техніку, одразу вважають себе професіоналами. «Найпоширеніший жанроб таких “професіоналів” — фіолетові обличчя на фоні пляшок або дівчата в різноманітних позах для “В контакті”, — іронізує він. — А фотографія — це серйозне мистецтво. Коли раніше була плівка на 36 кадрів — було мільйон поганих фотографій. Сьогодні їх сто мільйонів».

Свою пораду тим, хто прагне робити справді хороші знімки, він формулює лаконічно: читати книжки та використовувати Інтернет не лише для соцмереж. «Для того, щоб використовувати сучасні технології з користю, потрібно мати внутрішню силу, — каже Козловський. — Або щоб хтось показав інші можливості. Часто молодим людям цього бракує».

Втім сам фотограф не планує відкривати фотошколу: «Педагогіка — не мій фах. Я холерик, а холерики не можуть бути вчителями. Можу й накричати. Якщо я займаюся творчістю, то саме творчістю, а не чимось іншим».

Фотофестиваль у Кропивницькому засвідчив: навіть у невеликому місті може існувати справжнє фотографічне життя, якщо є люди, які готові його творити й підтримувати. Іноді для цього достатньо вийти на вулицю, побачити голубку, що їсть із рук бабусі, — і натиснути на кнопку.