«Кімната Левчанівської»: у Луцьку готують виставу про сенаторку та її доньку

У маленькій кімнаті, заставленій книжками до стелі, фотографіями та особистими речами, вмістилося ціле ХХ століття. Саме так — як спробу увійти в одну таку кімнату — описує свою роботу режисерка Руслана Порицька. Її документальна вистава «Кімната Левчанівської» готується у Луцьку, а прем'єру заплановано на жовтень 2026 року в мистецькому просторі «Ангар». Команда також має намір створити режисерську відеоверсію постановки.

Основою для вистави стали листи, фотографії, записані свідчення та інтерв'ю з людьми, які знали Ірину Левчанівську. Інсценізацію написала й поставила Руслана Порицька. На сцені працюватимуть Соломія Войтович, Єва Сардачук-Король, Катерина Кот, Яна Пех, Алла Тихомирова та Оксана Бречко — акторки, які водночас є співтворчинями вистави.

Роботі над постановкою передували творчі лабораторії в селі Линів на Волині, де колись стояв родинний маєток Левчанівських. Там акторки вивчали місцеві матеріали й артефакти, що збереглися у шкільному музеї. Серед них — рукавички Олени Левчанівської, в яких вона зустрічалася з президентом Чехословаччини Томашем Масариком, та український стрій, у якому вона фотографувалася під час просвітницької діяльності.

У театрі наголошують: акторки не перевтілюватимуться безпосередньо в Олену, Ірину чи інших історичних персонажів. Замість цього вони відтворюватимуть той шлях дослідження, який проходять самі, — від документів і фактів до особистої історії та переживань.

«Кімната Левчанівської» — це спроба увійти в одну маленьку кімнату і побачити в ній ціле ХХ століття. Історію жінок, які діяли, обирали, опиралися й зберігали. Історію доньки, яка все життя чекала на відповідь про долю матері», — пояснює режисерка.

Сценічна мова поєднає документальний і ляльковий театр, фотографію, відео, мультимедійні проєкції та пластичні сцени. Музику створює Нікіта Яйленко, пластичну частину — Віктор Рубан разом із хореографкою Анною Кочубей, а дві ляльки для вистави розробила художниця Наталя Ворожко. Візуал і відеоарт — робота Дарини Громик. Фотографії родини Левчанівських та кадри з їхніх домашніх фільмів стануть частиною сценічного простору.

Олена Левчанівська була педагогинею, просвітянкою, громадською діячкою та сенаторкою Другої Речі Посполитої. Після встановлення радянської влади її заарештували, а в 1940 році вона загинула від рук працівників НКВС. Точні обставини та місце розстрілу досі не встановлені. За радянських часів побутувала інша версія: нібито Левчанівську вислали до Казахстану, де вона й померла. Ірина так і не дізналася, де загинула та була похована її мати.

«Живучи як "донька ворога народу", під наглядом радянської системи, у маленькій кімнаті, заповненій до стелі книжками, фотографіями й особистими речами, Ірина створила власний всесвіт. У ньому поруч із травмою мовчання залишилися гра, гумор, любов до котів, фотографування, кіно і майже дитяча цікавість до життя», — розповідає Руслана Порицька.

Ірина Левчанівська взяла до рук фотоапарат у 14 років і не розлучалася з ним майже до кінця життя. Вона створювала слайд-фільми, збирала фотографії, листи, кіноматеріали та спогади. Нині в Державному архіві Волинської області зберігається 6712 експонатів родини Левчанівських.

За цією цифрою — не просто фонд, а спосіб чинити опір забуттю. Те, що не вдалося зберегти про матір, донька зберегла про час: у знімках, листах, плівці. І театр тут бере на себе роль, яку зазвичай лишають архівам, — обережно переносить документ у живий сценічний простір, де історія перестає бути переліком дат і стає розмовою про пам'ять, вибір і вірність.