Форстер українською: «Кімната з видом» і «Моріс» про свободу бути собою

Повітряний змій, у якого от-от лусне шворка, — так знайомий священник описує Люсі Ганічорч, героїню «Кімнати з видом». І справді: увесь роман ми дивимося, як світські правила й мовні шаблони смикають дівчину за шворку, і чекаємо тієї миті, коли вона нарешті обірветься.

Люсі веде впорядковане життя свого класу: відвідує всі визначені зустрічі та бали, навіть коли вони її виснажують, їде в культурну мандрівку до Італії, зрештою заручається з правильним хлопцем. Та всередині неї визріває інша сторона — спершу вона проявляється через музику. Сідаючи за фортепіано, Люсі стає собою: те, чого вона ще не вміє ані осмислити, ані сказати вголос, уже звучить у її грі. А зернята самостійного мислення підживлюють знайомство з ексцентричними Емерсонами та почуття, що зароджується під час подорожі.

Простір у романі безпосередньо пов’язаний з емансипацією героїні. В італійській частині Люсі їде знайомитися з високим мистецтвом, але в усталену траєкторію подорожі вривається хаотичний елемент — батько й син Емерсони з їхніми поглядами й манерами, геть не схожими на ті, до яких звикло товариство дівчини. Книжка відкривається жестом, який за класовими мірками вважається нетактовним: незнайомий чоловік у пансіонаті пропонує Люсі та її компаньйонці помінятися кімнатами, бо жінкам обіцяли краєвид, а йому із сином він байдужий. Так Емерсони з першої зустрічі поступаються Люсі кімнатою з вікном до свободи, і впорядкований простір, який можна контролювати, протиставляється в романі краєвиду — живій і хаотичній природі.

Іронізуючи з земляків, які вміють пізнавати країну лише втупившись у путівник Бедекера, Форстер показує, як Люсі в базиліці Санта-Кроче без довідника просто застигає: вона не знає, якими зображеннями їй належить захоплюватися. Емерсони ж дозволяють собі захоплюватися тим, що їм справді цікаве. Вибір Італії з її ренесансною спадщиною тут не випадковий: мистецтво до Відродження спиралося на чіткі формули й було двовимірним, а Ренесанс приносить у живопис тілесність, тривимірність, емоційність. Схожий внутрішній Ренесанс переживає й героїня: вона виходить за межі класових формул і плаского шаблонного мовлення, а за визубреними манерами проступають почуття.

Після свободи Італії Люсі повертається назад «у кімнату» — і головним елементом цього повернення стають заручини із Сесілом. Іронічно, що сам юнак бачить себе втіленим дияволом, хоч, міркує Люсі, «навряд чи така характеристика пасує юнакові, що просто тихо перезимував у Римі з матір’ю». Ставлення Сесіла до нареченої — це ставлення до гарної картини: чи є в неї власні думки й почуття, йому байдуже, адже він схильний сам пояснювати жінкам, що вони мають думати. А між Люсі та молодшим Емерсоном, Джорджем, в Італії стається історія, яку дівчина воліла б замовчати. Коли вони виявляються сусідами в Англії, зустріч відбувається не в заздалегідь продуманих декораціях, а на природі, де героїня почувається як акторка без сцени: «Хто ж міг передбачити, що вони із Джорджем зустрінуться на полі битви, де зазнала поразки цивілізація, посеред полчищ жакетів, комірців і черевиків, що зранені лежали на осяяній сонцем землі?» Так «кімната» зазнає поразки перед «видом».

Відсилка до американського філософа Ральфа Волдо Емерсона в прізвищі персонажів справді присутня — герої навіть замислюються, чи Емерсон, який приїздить на Саммер-Стріт, не той самий філософ. І у своїх поглядах Емерсони суголосні з тезкою: містер Емерсон старший говорить, що чоловік і жінка мають бути вільними у спілкуванні, позбутися умовностей і стати побратимами, а наша зневага до тіл відділяє нас від нормального життя. Ця думка перегукується з героєм «Моріса»: «На вашу думку, райський сад лежить у минулому <…>, — але насправді він іще не настав. Ми ввійдемо до нього, коли перестанемо зневажати свої тіла».

Чи побачимо ми, як у Люсі лускає шворка? Так, цьому в романі бути. Але траєкторію її польоту Форстер не прописує — так само, як і в наступній перекладеній книжці. Люсі залишається кімнатою з видом: вихованка свого середовища, з впорядкованого вмебльованого простору якої дещо проглядається краєвид її істинної природи.

«Моріс» — роман про любов між чоловіками, який Форстер почав писати 1914 року, коли йому було тридцять п’ять, показував друзям першу редакцію, повертався до нього десятиліттями, але так і не наважився видати за життя. Річ не лише в забороненості теми та ризику розкрити власну природу: автор міркував, що книжку можна було б опублікувати, але лише за умови, якої він не хотів приймати. У творі про гомосексуальну любов не могло бути хепі-енду, а Форстер прагнув, щоб роман передовсім давав такій любові надію. Це не найсильніша його книжка, але точно дуже особиста — вона заторкує тему деколонізації почуттів, сексуальності та усвідомлення обмежень, які накладає на людину її клас в Англії початку ХХ століття.

Головний урок, який учитель вирішує дати чотирнадцятирічному Морісові, — «таїна статевого життя». Переконавшись, що в хлопця немає ні батька, ні братів, ні інших значимих дорослих чоловіків, наставник малює на піску, як це життя відбувається, а відійшовши, раптом блідне: до місця лекції наближається дама. «Пане, та все буде добре, малюнки вже накрив приплив», — втішає вчителя Моріс, а сам думає: «Брехун і боягуз. Нічого він мені не пояснив».

Сам Моріс — посередній учень посередньої школи, як характеризує його Форстер. Його поведінка і в школі, і в дорослому житті — данина класовим нормам і сценарію, успадкованому по батьківській лінії: відучитися в Кембриджі, отримати роботу через батькового приятеля, одружитися й породити Моріса Третього. Цією стежкою він, найпевніше, і пішов би, якби не його сексуальність — саме відмінність пробуджує юнака від класового сну. У якийсь момент Моріс надумає вилікувати себе, мучитиметься від того, що немає до кого звернутися, адже лікарі в цій культурі — достатньо близькі до родини люди, яких звичніше кликати на чай, ніж ділитися з ними серйозним. Зрештою він доходить до гіпнозу, який діє зовсім не так, як очікувалося: вилікуватися від гомосексуальності не вдається — вдається лише прийняти її.

Якщо в «Кімнаті з видом» ключ до перевиховання почуттів лежить в італійському мистецтві Відродження, то в «Морісі» таким інструментом стає античність. На навчанні герой знайомиться з трохи старшим учнем з аристократів — Клайвом Даремом, який стає його коханим на тривалий час і веде у світ нормалізації гомосексуальності. На відміну від інтелектуально недалекого Моріса, Клайв з ранніх років шукає причину своєї «недуги» та спирається на історію культури: йому не підходить Біблія, хоча та й згадує Давида та Йонатана чи Івана, учня, якого любив Ісус, а відповідь він знаходить спершу в Платоновому «Федрі», а тоді — у середовищі однокурсника Різлі, про якого Форстер цнотливо пише, що хлопець був «із таких». Любов Клайва до Моріса залишається платонічною: він вірить, що почуття має вести до розвитку партнерів, а тілесність для нього небажана.

Тут не можна не згадати «Коханця леді Чаттерлей» Девіда Герберта Лоуренса — скандальну книжку про любов між представниками різних класів і звільнення сексуальності, що вийшла друком 1928 року, через чотирнадцять років після першої редакції «Моріса». Обидва романи ріднить не лише тема забороненого почуття, а й образ лісника. Якщо Клайв веде Моріса до платонічних стосунків, то другий коханий — Алек, представник нижчого класу, — відкриває йому тілесний бік любові. Лісник в обох книжках стає провідником у світ природи, тілесності й прийняття власних бажань: грубуватий, з простуватим нелітературним мовленням, він однак є ключиком до земного раю чуттєвості.

Попри це, як на роман про прийняття своєї сексуальності, Форстер створює його дуже цнотливим: письменник консервативний у мовленні, тож у книжці немає ані відвертих сцен, ані прямого називання багатьох речей своїми іменами — ні про секс, ні про гомосексуальність він не говорить прямо, підбираючи евфемізми й даючи героям змогу не червоніти за свої досвіди.