«Нас було семеро, а стало четверо»: Dakh Daughters про зміни, війну та сцену

Київський гурт Dakh Daughters, відомий своїм експериментальним стилем на перетині музики, театру та фольклору, переживає трансформацію. Від заснування у 2012 році склад колективу змінився: сьогодні на сцену виходять четверо учасниць. Наталка Біда пояснює це життєвими обставинами, а Соломія Мельник додає, що кожна з музиканток мала власні причини відійти від концертної діяльності. Так, Zo припинила виступати з гуртом на концертах, але залишається частиною театральних проєктів команди.

Назва жанру «фрік-кабаре» для учасниць означає свободу експериментувати. За словами Наталки Біди, кабаре історично було простором для інтелектуальних висловлювань про політику, а війна лише загострила цю складову. Водночас «фрік» дозволяє додавати до творчості будь-які, навіть найдивніші елементи, не боячись форми чи змісту. Соломія Мельник пригадує слова засновника театру «Дах» Влада Троїцького: «Запам'ятайте наші єдині рамки — у нас немає рамок».

Після початку повномасштабної війни учасниці вимушено залишили Україну. Частина колективу осіла у Франції, а Наталка Біда повернулася з дітьми додому. Життя між двома країнами ускладнює репетиції, але робота вимагає постійних поїздок до Європи.

Європейська аудиторія, кажуть музикантки, вже краще розрізняє Україну та Росію, але все ще мало знає про українську культуру. Біда вважає завданням українських митців за кордоном — якомога більше показувати власне, створювати нове. Водночас Соломія Мельник визнає: люди втомилися від розмов про війну. Тому гурт шукає нові форми, зокрема через гумор, сарказм та доступні музичні стилі. Наприклад, у одній із програм використовують регі, крізь яке передають серйозні меседжі про Україну. «І раптом крізь це регі розповідають якісь важливі для нас і для України речі», — зазначає Мельник.

Творчість Dakh Daughters помітили й на державному рівні. У вересні 2025 року посол Франції в Україні Гаель Весьєр вручив музиканткам Орден Мистецтв і Літератури. А у квітні 2026-го гурт представляв Україну в Південно-Африканській Республіці. Соломія Мельник згадує, що місцева аудиторія добре розуміла український досвід: люди підходили, обіймали артисток і говорили про схожість пережитого.

Питання сім'ї та розлуки залишається болючим. Наталка Біда зізнається, що часу з родиною дуже мало. Соломія Мельник розповідає, як син перед однією з поїздок вчепився їй у ногу і не відпускав. Під час війни, каже Біда, її тримає «любов, яка найдорожча за все». Мельник додає, що опорою є віра в завершення війни. Вона пригадує випадок у київському укритті, коли маленька дівчинка підійшла до неї, дістала цукерку і сказала: «На, все буде клас!». Ця історія стала для музикантки символом того, як українці продовжують жити попри все. Біда додає: «Коли дивлюся на силу українців в таких випадках, в мене таке враження, що після апокаліпсису, ми житимемо».

Не полишає гурт і театральних експериментів. Наталка Біда працювала у Франції над виставою «Відьми» на основі документальної книги дослідниці Жанни Фавре-Саада, додавши до неї власну історію з дитинства та три українські народні пісні. Соломія Мельник згадує проєкт «Містична Україна», створений разом із «ДахаБрахою»: трилогію за Шекспіром, де використали українські традиції, килими, фольклор та обряди.

Серед нових робіт — документально-музична вистава «Danse Macabre» («Танець смерті»), створена після початку повномасштабної війни. Вона будується на реальних подіях та документальних текстах, музику до неї написали самі учасниці. Зараз цю виставу показують за кордоном, щоб занурити іноземну аудиторію в український досвід війни, хоча грати її емоційно важко. Попереду — великий тур Канадою та США, запланований приблизно за рік.