Медівник як акт солідарності: Крістофер Бейлі про мистецтво, що лікує

У серці Львова, у центрі UNBROKEN, відбувається те, що важко пояснити сухою медичною мовою. Люди, які повернулися з полону після систематичних катувань, майже втрачають активність лобової кори мозку — це видно на сканах. Звичайна розмовна терапія лише повертає їх у вир спогадів, а ліки дають змогу хіба що заснути. Але через шість тижнів арттерапії мозок починає оживати. Це не магія, а результат, який нині перевіряють у рандомізованому контрольованому дослідженні разом із канадським Червоним Хрестом.

Крістофер Бейлі, людина, яка очолила напрям «Мистецтво та здоров’я» у Всесвітній організації охорони здоров’я, не любить гучних слів. Він називає свій шлях «суцільною імпровізацією»: спершу — Американська академія драматичного мистецтва, яку студенти жартома називали «академією травматичного мистецтва», потім — ролі в ситкомах, де бракувало сенсу, а згодом — робота у ВООЗ, де він спершу займався медичною інформатикою для ВІЛ-клінік у Африці. Саме там театральні методи — зокрема форум-театр Аугусто Боаля — допомогли залучити громади до створення медичних систем.

Ідея програми «Мистецтво та здоров’я» народилася як «божевільна пропозиція» новому генеральному директору ВООЗ. Тедрос Аданом Гебреїсус погодився, і вже за кілька років з’явився звіт 2019 року, який систематизував тисячі досліджень про вплив мистецтва на здоров’я. Він став найбільш завантажуваною публікацією європейського бюро ВООЗ. Цифри переконують навіть скептиків: музика під час реабілітації скорочує перебування в лікарні, а отже — і витрати. Мистецтво перестає бути приємним бонусом і стає частиною системи охорони здоров’я.

Бейлі переконаний: мистецтво — це не вроджена потреба, а еволюційний здобуток. Воно допомагало предкам відчувати належність до спільноти, а здатність уявляти те, чого ще немає, стала коренем і мистецтва, і науки. Але найважливіше — воно дає мову для того, що неможливо висловити словами. Цитата Юнга про самотність як нездатність висловити найважливіше — ось що стоїть за соціальним призначенням, де лікар питає не «що з вами?», а «що для вас важливо?».

Особиста історія Бейлі — про втрату зору через глаукому. Коли він майже осліп, світ розпався: він уже не бачив обличчя сина, зоряного неба, птахів. Одного дня в Лондоні, серед натовпу, його охопила панічна атака. Він опинився біля Національної галереї й зайшов усередину, щоб отямитися. Перед ним були розмиті шторми Тернера — і вперше він зрозумів, що його нове бачення світу теж може бути красивим. «Саме тоді й почалося моє одужання», — зізнається він.

Утім, мистецтво — не універсальні ліки. Бейлі застерігає від простих рецептів: класика може дратувати військових, а геві-метал — заспокоювати. Музика активує майже весь мозок, тому допомагає відновлювати мовлення після контузій — людина спершу співає, а потім поступово повертається до звичайної мови. Рух і танець повертають відчуття тіла після дисоціації, а красивий краєвид або мелодія можуть вивільнити окситоцин — гормон довіри та зв’язку.

Але є й зворотний бік: звуки ракет у музичних творах можуть стати тригером для людей із ПТСР. Бейлі наголошує: арттерапевтів навчають психотерапії, і поруч із митцем має бути фахівець, який стежить за станом учасників. Він бачив у львівському центрі, як діти зі сходу, які майже не взаємодіяли, починали посміхатися після простого завдання — ходити по колу, повторюючи рухи одне одного. Жодної хореографії, лише увага до іншого.

Через десять років, мріє Бейлі, мистецтво стане такою ж звичкою, як спорт або здорова їжа, а школи навчатимуть дітей розуміти емоції, а не лише малювати. Мистецтво має стати демократичним — не для еліт, а для всіх, хто хоче творити. Бо мистецтво — це про співчуття: здатність відчути боротьбу іншого як свою.

А ще — про дрібниці. Бейлі розповідає, як побачив у меню ресторану в Саудівській Аравії український медівник. У коментарях росіяни почали заперечувати його українське походження. Тоді він дослідив історію: найдавніший рецепт опублікували в київській кулінарній книжці українською мовою, а радянська влада привласнила десерт. Тепер Бейлі сам пече медівник. «Ось мій маленький акт солідарності», — каже він. І це, мабуть, найкраще пояснення того, чим мистецтво може бути для України: способом повернути собі те, що належить тобі, і поділитися цим із світом.