«Лятошинський. Відображення»: музика, що стала простором

Борис Лятошинський — постать, без якої неможливо уявити українську музику ХХ століття. Він народився в Житомирі 1895 року, починав із права в Університеті Святого Володимира, але паралельно навчався композиції в Київській консерваторії у Рейнгольда Глієра. Здобувши обидва дипломи, юрист у ньому остаточно поступився музикантові: з 1920 року Лятошинський викладав у своїй альма-матер майже пів століття, виховавши ціле покоління «київського авангарду» — Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького.

Кураторська група у складі Олексія Ананова, Тетяни Гомон, Алли Загайкевич та Ірини Тукової задумала виставку як спробу зібрати розрізнені віддзеркалення складної долі митця. Назва відсилає до фортепіанного циклу «Відображення» 1925 року, і цей мотив пронизує всю експозицію — від дзеркальних елементів в атріумі до аудіовізуальних інсталяцій у залах.

Лятошинський жив у час, коли митець мусив балансувати між внутрішньою свободою та зовнішнім тиском. Він отримував Сталінську премію і водночас переживав публічні звинувачення у «формалізмі», був найавторитетнішим композитором країни й одним із найбільш критикованих владою. Куратори свідомо відмовилися від героїзації чи віктимізації, натомість показуючи, як поруч із державними нагородами в експозиції сусідять розгромні газетні вирізки.

Та проєкт не лише про траєкторію композитора в тоталітарній системі. Він відкриває Лятошинського як людину: романтика, відданого чоловіка, захисника природи, пристрасного шанувальника технічних новинок. Вперше за понад сімдесят років із музею-кабінету в будинку «Роліт» виїхали його особисті речі — рояль, робочий стілець, скриня для афіш, колекція валіз із наліпками з іноземних готелів, стереоскопи для перегляду європейських пейзажів.

Головним провідником залами виступає сама музика. Тут є аудіоплями, де звук чутно лише в певній точці простору, індивідуальні «звукові душі» та імерсивна зала, що відтворює ефект присутності на симфонічному концерті. Сучасна електронна музика і медіаарт стають своєрідним «відображенням» простору Лятошинського, а спеціально записані інтерв’ю з його учнями та режисером Іваном Уривським, який 2025 року поставив оперу «Золотий обруч» у Львівській національній опері, доповнюють загальну картину.

Виставка не ідеальна: подекуди величезні зали «Українського дому» вимагають більше просторових рішень, а контекстуальний блок про модернізм в архітектурі та літературі часом видається надто розлогим. Однак головне вона робить — знімає з композитора образ недосяжного класика і повертає його спадщину в живий діалог із сучасністю. Амбіція кураторів проста й водночас смілива: щоб після відвідин виставки на слово «композитор» у пам’яті першим зринало ім’я Бориса Лятошинського.