Голка як пам'ять: Оксана Брюховецька про текстиль, Голодомор і жіночі голоси

Оксана Брюховецька — художниця, кураторка, дослідниця і письменниця. Цьогоріч вона стала лауреаткою Women in Arts Award у категорії «Жінки у візуальному мистецтві» — за внесок у розвиток феміністичного мистецтва в Україні. Але сама мисткиня сприймає цю відзнаку не як особисту, а як визнання спільної справи.

«Чудово, що існує премія, яка відзначає саме досягнення жінок у культурі, мистецтві. Знаю особисто дуже багатьох минулорічних лауреаток і їхню працю. Чудово, що я також долучилася до цього списку. Тобто для мене це така спільна справа», — каже Брюховецька.

Цього літа мисткиня працює в Торонто над проєктом для київського Музею Голодомору. Це буде мобільна виставка для закордону, яка розповідатиме про трагедію в контексті нинішньої війни. Її планують везти в Латинську Америку — там ще деякі країни не визнали Голодомор геноцидом. Окрім документальних матеріалів, у виставці буде креативна мистецька частина: серія текстильних панно, над якими Брюховецька працює щодня.

Текстиль для неї — не просто ремесло. Мисткиня звертається до традиції вишивки як до способу розповідати історії. Згадує свою бабуню, яка вишивала килими і «насолоджувалася вишивкою». Це вміння колись здавалося примітивним, а тепер повертається з новою перспективою.

«Мене цікавить сторителінг, можливість розказати історії, сюжети й прив'язати традицію цього ремесла, його терапевтичну функцію», — пояснює вона.

Особливе натхнення Брюховецька почерпнула з чилійського досвіду. Під час диктатури Піночета жінки збиралися в церквах і шили текстильні колажі — арпієри, де розповідали про насильство, зниклих безвісти, бідність. Ці панно таємно переправляли за кордон, а тепер вони стали частиною Музею пам'яті й прав людини в Сантьяго.

Цієї зими Брюховецька проводила воркшоп для жінок, які втратили близьких на війні. Одна з учасниць, директорка ліцею з села Райгород Олена Заєць, чий син зник безвісти, побачила на презентації чилійську арпієру: стіл, за яким зібралися родичі, а одне крісло порожнє — із вишитим знаком питання. Вона захотіла зробити щось подібне і використала для колажу сорочку сина.

«У перший вечір, коли вони всі привезли портрети своїх загиблих близьких і розповідали історії про них — ми просто плакали. Я плакала десь дві години безперервно», — згадує мисткиня.

Війна змінює і художню мову. Брюховецька зауважує, що в сучасному українському мистецтві з'являється більше символізму, екзистенційного болю, метафоричних образів. Художники звертаються до пейзажу як до втраченої землі, до особисто пережитих травм.

«Мистецтво — це теж важлива потреба людей. Травматичні події відбуваються щодня, і якщо їх не пропрацьовувати, то згодом буде ще важче», — наголошує вона.

Повномасштабне вторгнення застало Брюховецьку в США, де вона навчалася на магістерській програмі. Там вона створила велике текстильне панно «Солідарність з Україною», а після повернення продовжила роботу над серією про свою бабуню, яка пережила Голодомор. Про цей досвід у родині майже не говорили, тож мисткиня реконструює історію через свідчення інших людей, а деякі цитати вишиває у своїх роботах.

«Я прожила за кордоном якусь кількість часу, і там виникає відчуття якоїсь відірваності від своєї спільноти, свого коріння. Коли повертаєшся в Україну, виникає зв'язок не просто з домом, а саме з людьми, зі спільнотою, суспільством. Я думаю, що це дійсно джерело життя і натхнення», — каже Брюховецька.