Британка, що вивчає українську: історія культурної оглядачки The Guardian

Уявіть: ви доросла, поважна журналістка, яка пише для авдиторії у понад 30 мільйонів читачів щомісяця, а раптом почуваєтеся як дворічна дитина, що все розуміє, але не може сказати. Саме так описує своє вивчення української Шарлотта Гіґґінс — головна культурна оглядачка британської газети The Guardian. Її розповідь про мову, війну та мистецтво прозвучала в подкасті Today in Focus 1 вересня, і вона сповнена як щирих зізнань, так і несподіваного гумору.

Гіґґінс не просто цікавиться Україною — вона глибоко занурилася в українську культуру. У своїх матеріалах для The Guardian вона пише про митців, які працюють у прифронтових містах, про музейників, що рятують спадщину, про письменників, які воюють. Цьогоріч вона видала книжку «Уроки української» — про мистецтво, життя та опір в Україні під час великої війни. Але справжнім ключем до розуміння стала для неї мова.

Журналістка порівнює себе з малою дитиною, яка дратується, коли не може висловити думку. «Я уявляю, що може відчувати дворічна дитина, знаєте, коли вона маленька, коли її розуміння явно перевищує її лінгвістичні можливості, і вона дуже дратується та влаштовує істерику. Ось що я відчуваю», — зізнається вона. Однак коли співрозмовник раптом розуміє твою «складну головоломку» з абсурдно заплутаною граматикою, — це, за її словами, «дивна магія».

Гіґґінс розповідає, що українці здебільшого підтримують іноземців, які намагаються говорити їхньою мовою, а не висміюють їх. «Це ніби якийсь дивний шарм, коли ти нерішуче заходиш у кафе чи магазин і дістаєш з глибини своєї душі цю складну головоломку, щоб попросити те, про що тобі потрібно. А людина просто киває головою, ніби нічого важливого не відбувається».

Найзворушливіша деталь її історії — браслет із літерою «Ї», унікальною для української абетки. Для Гіґґінс ця літера стала символом протесту: «У перші місяці облоги Маріуполя — зараз це було б надто небезпечно — люди малювали її графіті на стінах, її можна було побачити на футболках. І, знаєте, це дуже тонкий знак того, що мова, про яку ми тут говоримо, — це українська. Тобто протилежність літери „Z“, яку ми бачили на російських танках».

Не обійшлося без курйозів. Одного разу, їдучи в авто з колежанками, Гіґґінс пожартома показувала їм фото симпатичного молодика з вусами. Почувши фразу, яку вона попросила пояснити, журналістка дізналася, що в українській мові є вираз «вусики — пропуск у трусики». Так культурна оглядачка The Guardian отримала несподіваний урок розмовної мови.

Окремо Гіґґінс розмірковує про те, чому на початку повномасштабної війни саме поезія стала для українських авторів природнішою формою, ніж проза. Роман, пояснює вона, потребує стабільності — часу вибудувати сюжет, персонажів, послідовність подій. А на початку війни цієї стабільності не було. «Уявіть, що завтра наші будинки та робочі місця розбомблять. Це б ніби викорінило ідею про те, що у вас є майбутнє, і, можливо, ідею про те, що у вас є минуле. Це зробило б ваш світ повністю безглуздим. І певним чином, поезія — це форма, яка найкраще здатна зібрати ці втрачені фрагменти сенсу та перетворити їх на щось, що виражає певне почуття щодо тут і зараз».

Історія Шарлотти Гіґґінс — це не просто розповідь іноземної журналістки про Україну. Це свідчення того, що мова може стати мостом між культурами, а навіть одна літера — символом спротиву. Вона приїхала, побачила, написала. А щоб краще зрозуміти — почала вчити мову. І, схоже, її уроки української лише починаються.