Всесвітній форум українців збереться у Києві напередодні і з нагоди 20-річчя Незалежності України, 19—21 серпня. Дізнавшись про це, я швидко по скайпу та електронній пошті зв’язалася з друзями — діаспорянами, сподіваючись з’ясувати, коли саме вони збираються приїхати.
Але — більшість з моїх друзів приїздити до Києва не мають бажання. Оскільки, на їхню думку, навряд чи на нинішньому Форумі буде вирішено кардинальні проблеми діяльності українських громад за кордоном. «Я не маю часу та бажання їхати до Києва, щоб у черговий раз слухати виступи тих, кого ми називаємо «штатними патріотами», і хто страждатиме над долею України та пророкуватиме її розвал унаслідок діяльності «донецьких», — написала моя давня приятелька з Торонто.
А колега — латиський журналіст з українським корінням — був більш жорсткий: «Сенсу їхати — не бачу. Ми навчені гірким досвідом «практика» Кучми, «патріота» Ющенка та нинішнього «конкретика» Януковича: на словах закордонних українців люблять, співчувають нашим проблемам. І — нічого не вирішують! Ні закону відповідного не ухвалено, ні підручників з історії України або української абетки нам не передано, я вже не кажу про відсутність програми співпраці України із закордонним українством».
На цьому тлі, можна щиро позаздрити діаспорам та громадам поляків, угорців, росіян, євреїв, греків: усі вони мають законодавчо забезпечену державну підтримку від «материнських» країн. Так, усупереч кризі та ризику дефолту, Греція підтримує у різних куточках світу недільні школи, де маленькі греки вивчають рідну мову та культуру — так само, як це роблять і Польща, і Угорщина, і Литва, і Росія, і багато інших держав.
До того ж, молоді представники цих діаспор можуть отримати вищу освіту у «материнській» державі за її (держави) рахунок, або за підтримки спонсорів. Взагалі, Росія — це окремий випадок: під гаслом підтримки зарубіжних росіян вона ідеологічно впливає на ті держави, в яких росіяни проживають. Не менш агресивно Росія підтримує розвиток російської мови за межами Федерації, що у контексті підтримки своєї спільноти — цілком нормальне явище за умов глобалізації у цілому та російського імперсько-месіанського духу зокрема.
Але повернімося в Україну. Маємо школи, мовні клуби, культурні осередки фактично усіх національних громад, які мешкають на українській території. Натомість, у російськомовних південно-східних областях України закриваються українські школи, а у Криму у рамках «оптимізації бюджетних видатків» закривають українські та кримськотатарські друковані видання. Російські «поп-зірки» та актори проводять на гастролях в Україні не набагато менше часу, ніж вдома у стінах рідних театрів та студій звукозапису. Простір української пісні звужується, як і простір використання української (державної!) мови. На вулицях усе більше суржику, — зате у містах побільшало вітрин з дегенеративними написами англійських чи французьких слів російською транскрипцією.
То виникає цілком логічне запитання: чи потрібні Україні українці?! І ті, хто мешкає в Україні і намагається зберегти національну гідність, рідну мову — і ті, хто у закордонному іномовному середовищі плекає рідну мову як останній бастіон, який захищає від уніфікації. То, можливо, все-таки нинішній Всесвітній форум українці змусить чинну владу української держави подбати про захист українськості — в Україні та поза її межами? Тож пропоную своїм друзям — приїжджайте, виступайте з пропозиціями, тисніть на політиків та чиновників задля захисту наших з вами спільних прав на Україну!
Богдана Костюк
