Дякувати Богу, це не в нас палає, а в Лондоні. У нашому ж суспільстві не існує ні еміґрантів, ні безробітних, ні бідних. Немає тих, хто міг би жити на соціальну допомогу від держави. Кого рівень соціальних виплат, рівень зарплат і загалом рівень життя міг би хоч якось хвилювати.
«Купппе, купппе, буд ласка», — просить вокзальну касирку чорношкірий студент, старанно придушуючи свою вроджену вимову французького штибу. Він тримає в руках багато українських гривень, тобто вони в нього є. І йому навіть усе одно коли їхати — можна й на день пізніше. Аби тільки в купе, обов’язково в купе. Тільки там у нього буде змога залягти на верхній полиці і сховатися від цих допитливих і недобрих слов’янських поглядів. А інколи й рук. Українці — ще ті расисти, він це затямив назавжди, краще від них подалі.
Та, схоже, касирка з роками встигла вписатись у потертий фасад вокзалу куди органічніше, ніж у горде звання працівника української залізниці. Вона робить вигляд, наче не розуміє, навіщо чорношкірому студентові їхати в купе. От не хочеться їй продавати купейного квитка — і квит! Такі ж претензії в неї й до мене. «Мужчина, я надєюсь, вам хотя би бєз постєлі?» — запитує вона з такою міною, ніби я, замовляючи купейний квиток, образив її найсвятіші почуття.
За великим рахунком, у нас із чорним ті самі проблеми. Тобто я також чорний. Ми обоє дратуємо касирку фактом свого існування. І що ще страшніше — своєю українською. Ми єдині на весь вокзал її носії. Чорношкірим студентам вона чомусь дається значно краще, ніж місцевому населенню. Вони, чорношкірі, справді вивчають і хочуть знати цю мову. На відміну від корінного народу, ці африканські хлопці й дівчата вперто визнають факт існування такої країни. Вони вірять, що є Україна. Вони ставляться до неї — ні, не з любов’ю — але все-таки значно краще за самих українців. Попри всі незручності, зумовлені нашим побутовим расизмом, вони часом у ній залишаються, з радістю рятують демографічні показники, обростають сім’ями. Тільки от на вулиці наших міст вони воліють виходити групами. Хоч на лекціях їм і кажуть, що українці — привітний та гостинний народ, позбавлений будь-яких фобій. Проте лекції то одне, а реальність — щось цілком інше.
З нашого дивану й Лондон здається не таким уже й далеким. «Заслать им туда наших десантников!», — пишуть російські братани-юзери, підкріплюючи свої пропозиції численними фото пикатих і веселих забіяк у тільняшках. І справді — наша десантура таки непереможна, особливо якщо йдеться про кидання пивними пляшками в дитячі голови. Справжні герої! Й нічим вони не гірші за всіх отих з «WOOLWICH» або «GHETTO BOYS». Хіба вони не зможуть підпалити кілька магазинів, винести звідти парочку телевізорів? Дивлячись на їхні рум’яні, хоч і не просмалені африканським сонцем, слов’янські щоки, можна з впевненістю сказати, що зможуть. Та й завалити кількох полісменів і так званих мирних жителів теж нє вапрос. Розім’яти, так би мовити, боки. Чого не зробиш заради встановлення соціальної справедливості!
Стали б у Білокам’яній морочитись через якихось чорних. Скільки їх уже передушили на гостинних московських вуличках? Тож ніхто й не подумає зважати на всіляких правозахисників, громадську думку, пресу. Преса взагалі діло десяте. Вона покликана обслуговувати потреби політиків напередодні виборів, а більше ніяких функцій на неї ніхто не покладав. Кому вони потрібні — соціальна справедливість, об’єктивна картина світу? І що з того, що когось там випадково вбили? Ще й чорного. Тьху ти, яка біда, ось у нас і не таких вбивали, та й зовсім не випадково. І чого, живемо собі якось цілком спокійно далі. Без заворушень, без протестів. Дивимося по телевізору всілякі юрмаліни, дискутуємо, як втримати американський долар. Або скільки ще дивних історичних знахідок і важливих наукових відкриттів встигне наробити російський прем’єр до виборів, яких ще амфор він понавитягує.
А ще у зв’язку з наближенням знаменної дати лічимо їх, українських героїв. Їх завжди стабільно десять, і вони теж при погонах та в тільняшках — княгиня Ольга, Ярослав Мудрий, вусань Кобзар. Дякувати Богу, це не в нас палає, а в Лондоні. У нашому ж суспільстві не існує ні еміґрантів, ні безробітних, ні бідних. По телевізору їх не показують — то значить їх і нема. Немає тих, хто міг би жити на соціальну допомогу від держави. Кого рівень соціальних виплат, рівень зарплат і загалом рівень життя міг би хоч якось хвилювати. У нас таких немає, нас усе влаштовує. «Головне, щоб не було війни», — вкрадливо запевняє телевізор. Навіщо нам якісь ґарантії чи права, якщо ми й без них щасливі?
Ми таки беремо свої купейні квитки, нам вдається зламати опір касирки. Це приносить надію: настане час, коли ці молоді чорношкірі хлопці, можливо, поборються за всіх нас. І саме від них нарешті народяться справжні українці.
Юрій АНДРУХОВИЧ, ТСН
Тут вам не Лондон
