Українській державі виповнюється двадцять років. Майже весь цей час у нашому суспільстві переважали два генеральні підходи до держави, як до інституції: з одного боку, цілковита сакралізація, а з другого — повне несприйняття як чужої і ворожої. І один, і другий підхід базується на комплексі міфів, стереотипів та кліше.
Зрілість нації полягає у тому, що вона здатна очима своїх інтелектуалів тверезо поглянути на реальний стан речей. Міфи — це солодкий засіб для самозаспокоєння, вони обов’язково потрібні, щоб надихати цілі колективи на звершення великих справ. Але коли замість адекватної оцінки реальної ситуації чуємо виключно пропагандистські кліше або ж милі нашому вуху казки, то маємо розуміти: на такому ефемерному фундаменті нічого збудувати не можна. Тільки деконструкція панівних у нашому суспільстві стереотипних поглядів на, здавалося б, аксіоматичні речі дозволить нам нарешті міцно стати обома ногами на твердий материковий ґрунт. Ми свідомі того, що деконструюючи старі міфи, створюватимемо нові. Але час розпрощатися з нашими дитячими казками настав. Ми стали дорослими.
Цією статтею Володимира Павліва ZAXID.NET започаткував новий проект під назвою «Деміфологізація». Публікуючи її, «Українське Слово» пропонує читачам взяти участь у дискусії на теми 20-річчя української незалежності і руйнування пануючих стереотипів та міфів.
Наша незалежність померла, не доживши до двадцятиріччя. Під словом «наша» слід розуміти передусім незалежність громадянина країни, яку й має забезпечувати незалежність державна.
Незалежність України нині (але не від нині) існує у вигляді часткового, обмеженого суверенітету. Тобто формальний — юридично і політично задекларований — суверенітет є, але фактично він не реалізується через сильний вплив на Україну інших держав та структур, які нав’язують їй свою волю. Внаслідок цього незалежність або суверенітет України не виконує своїх функцій щодо її громадян — не дозволяє нам приймати «самостійних рішень, що диктуються нашими власними бажаннями та інтересами і не потребують сторонніх вказівок».
Залежність так званого «українського політичного класу» ще з часів президента Кучми від Москви і Брюсселя, від Вашингтона і МВФ тощо екстраполюється на пересічних громадян у спотвореному вигляді, тобто, роблячи їх залежними посередньо — від політики названих суб’єктів, і безпосередньо — від корупційно-експлуататорського стилю управління країною самого політичного класу. У такій ситуації — в ситуації перманентного необґрунтованого зростання цін на товари та послуги, непрозорої податкової політики, соціальної незахищеності, відсутності нормального медичного забезпечення і почуття безпеки як такої, класової нерівності, несправедливого розподілу національного надбання та багато іншого — громадянин України у щоденній своїй діяльності та приватному житті відчуває постійну принизливу і образливу залежність від чужих для нього чинників.
Тому є підстави вважати, що так звана «незалежність української держави» для більшості громадян України втратила будь-яку цінність.
Внаслідок цього День незалежності асоціюється багатьом з нас не так зі святом, як із втратою колишніх сподівань. У цей день не один з нас, залежно від регіону проживання, подумає щось у стилі: «краще б ми були залежними від Росії» або «краще б ми були залежними від Європи», або ж «краще б ми були незалежними від такої України».
Звичайно, знайдуться й такі, хто після чергових ста грам заявить, що готовий померти за незалежність держави. Але людей навіть на словах готових вмирати за те, чого немає, навряд чи варто сприймати всерйоз. Адже невміння правильно оцінити дійсність навколо себе є одним із різновидів психічного розладу.
З такими настроями, зрозуміло, нелегко жити і працювати, виховувати дітей і святкувати, але зовсім неможливо облаштовувати і розвивати державу.
І якщо вже немає надій, щоб врятувати державу, потрібно рятувати себе. Багато хто так і робить — скаже читач — крадучи державні гроші, вимагаючи та отримуючи хабарі, а також обманюючи і експлуатуючи співгромадян. Так, але в цьому випадку йде мова про порятунок власної шкури. Українцям же варто подумати про спасіння душі або честі, совісті й гідності, якщо завгодно. Шлях до такого порятунку лежить тільки через особисту свободу людини й громадянина.
Свободу від шахрайських схем, нав’язуваних шахраями; від бандитських розборок, нав’язуваних бандитами; від злодійських понять, нав’язуваних злодіями; від приниженого сприйняття дійсності, нав’язуваного низькими і приниженими істотами, якими ми оточені щодня на роботі і на вулиці, в магазині і в громадському транспорті.
Замість фіктивної державної незалежності ми повинні культивувати власну свободу особи і за неї варто випити свої сто грам 24 серпня. Чому 24 серпня? Ну тому, що червоний день календаря. А оскільки незалежність померла, а «день» залишився, то варто його наповнити новим змістом: Хай живе свобода!
Володимир Павлів
Незалежність померла. Хай живе свобода!
