«Золота бджілка» шістдесятників: Зіна Ґеник-Березовська як втілення українсько-чеської єдності

Бувають біографії, які самі собою правлять за аргумент. Зіна Ґеник-Березовська народилася поблизу Праги в родині українських емігрантів, але все її життя було про те, що між українським і чеським немає непрохідної стіни — є спільна робота, спільні болі, спільне слово.

Михайлина Коцюбинська, одна з подруг дослідниці, присвятила їй есей, що увійшов до збірки «Вітраж пам'яти» видавництва «Віхола» (упорядник Євгеній Стасіневич). У цьому тексті Ґеник-Березовська постає не лише науковицею, а й учасницею — активною, зацікавленою, своєю — у колі українських шістдесятників. Іван Світличний ніжно називав її «золотою бджілкою».

Вона перекладала українські твори чеською, знайомила чехословацького читача з молодими поетами, що зростали на хвилі відродження, з нетрадиційним українським малярством. Підтримувала постійні творчі контакти з Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром та багатьма іншими. Протягом шістдесятих щороку приїздила до Києва — на два тижні, щоб зануритися в культурне життя столиці.

Згодом, коли в Україні «холодним вітром од надії уже повіяло», а в Чехословаччині, навпаки, завесніло, вона робила все, щоб дати голос тому, що вже не могло пробитися до друку. Якось на кордоні її затримали на добу, обшукали й вилучили багато матеріалів, зокрема інтерв'ю з Іваном Світличним для «Дуклі» про стан і перспективи молодої української поезії. Це стало приводом до численних розмов із «мистецтвознавцями в цивільному» у Празі.

А 1968 року, десь за місяць після того, як радянські танки задушили празьку весну, Ґеник-Березовська разом із колегою-мовознавцем Андрієм Куримським несподівано з'явилася в Києві. У невеличкій кімнатці Коцюбинської тоді зібралося подружжя Світличних, Дзюба, Сверстюк, Стус. Вони жадібно слухали розповіді про «братню допомогу» й про опір насильству — відвертий і прихований. Після хвилі арештів 1972 року шлях в Україну для Зіни було перекрито.

Науковий доробок Ґеник-Березовської охоплює ціле коло проблем культурної взаємодії двох близьких слов'янських народів. Сказати, що вона присвятила життя українсько-чеським літературним зв'язкам, — замало: вона була мовби уособленням цих зв'язків, живим втіленням єдности двох культур — і походженням, і колом зацікавлень, і громадським покликанням.

У матеріалах до автобіографії вона писала: «…в основному займалася трьома періодами історії української літератури: 1) література українського бароко, 2) українська література ХІХ ст., 3) українська радянська література. Крім цього, досліджувала чесько-українські літературні та культурні зв'язки. Працювала здебільшого порівняльним методом, звертаючи увагу на європейський літературний контекст даних літературних явищ».

Більшість її праць адресовано чеському читачеві, і українську літературу вона розглядає в них крізь призму чехословацько-українських взаємин, на основі невідомих або маловідомих джерел. Та цим ракурсом не обмежується. Тепер, коли маємо перед очима цілий масив її праць, зібраних докупи й поданих українською, очевидно, що вони мають самостійне значення для нашого літературознавства — чимало аналітичних знахідок, оцінок і висновків, співзвучних сучасному рівневі науки про літературу.

Передусім це стосується розвідок про українське бароко. Інтерес до цієї теми виник тоді, коли вона аж ніяк не була «модною». Від джерелознавчих студій, нарису про Івана Величковського до досліджень пізньої барокової поезії, тонкого стилістичного аналізу Сковороди як явища проміжного, містка між пізнім бароко і новою літературою — такий спектр її зацікавлень.

Окремо варто відзначити синтетичну доповідь «Українське літературне бароко в межах своєї епохи та стилю» для IX з'їзду славістів у Києві 1983 року, де авторка, до речі, не виступала — її присутність в Україні тоді ще була «небажана». Ґеник-Березовська показує національну специфіку українського бароко, його роль у творенні окремого стилю української літератури, простежує, як барокові традиції проростають у сучасній поетиці. Барокова культура, підсумовує вона, «сприймається передусім як епоха, однак при цьому поняття, які вважалися константами бароко, мають здатність час від часу повертатись, пронизуючи собою сучасність, особливо в кризові періоди, трансформуючи різні жанри та індивідуальні стилі».

Дослідницю вабила й постать Сковороди — із цілою низкою історичних, мовних, естетичних і моральних проблем. Серед її «сковородіани» — передмова до упорядкованої нею збірки творів філософа чеською та розвідка «Сковорода і російська література», де на матеріалі від Нарєжного до Андрія Бєлого простежено слід, що його лишили в російській літературі філософія і спосіб буття Сковороди. Найзмістовнішою Коцюбинська вважає працю «Духовний і поетичний заповіт Григорія Сковороди», опубліковану вже після смерти авторки. Ґеник-Березовська весь час намагається поглянути на етику Сковороди з позицій сьогоднішнього дня — з погляду людини, що шукає опори в жорсткому й тривожному світі:

«На занедбаному українському культурному терені XVIII ст. зросла людина, яка всупереч власному життєвому скептицизмові запропонувала грандіозний план упорядкування світу, вибудуваного не на зовнішніх уявленнях, а, скоріше, на певному внутрішньому поєднанні мети з етичною правдою».

Магістральна тема її доробку — дисертація «Франко і чеська література». Тут чи не найповніше реалізується її підхід до проблеми культурних зв'язків: фактаж широкий і перевірений, але дослідниця ніколи не зупиняється на рівні факту, вміє видобути з нього смисл, знайти діалектику взаємодії двох явищ — неповторність кожного і спільні тенденції, що набувають типологічного значення. В обопільному віддзеркаленні пізнається кожне явище; взаємопізнання — як шлях до самопізнання.

У статті «Під знаком Івана Франка» розгортається одна з драматичних сторінок життя письменника, коли його засудила польська громадськість за відому статтю про Міцкевича, а гурток чеських друзів (Полівка, Главачек, Ербен, Махар) підтримав Франка, зрозумівши подвійне вістря його роздумів. Сучасно звучить і сьогодні підтримка чеськими однодумцями Франкового розуміння патріотизму — отого «не люблю з надмірної любові» з передмови до польського видання оповідань 1897 року «Дещо про себе самого». Патріотизм не як гасло чи поза, а як критичне, подекуди гостре й болюче самоусвідомлення, як керівництво до реального чину.

«Невже патріотизм проблема? — розмірковував із цього приводу Я. Махар. — Так, не дивуйтесь. Він являв собою проблему через те, що за нею ганялися журналісти, анґажували адвокати, оратори, пройдисвіти, фразери й недолугі віршомази. […] вона була дискредитована поверховістю та ницістю». Ці дошкульні характеристики, на жаль, не втратили актуальности й у нашому сьогоднішньому національному бутті.

Саме тому есей Коцюбинської — не лише данина пам'яті подруги. Це нагадування про те, що культурні зв'язки тримаються на конкретних людях, які вміють бути містком між двома світами — і не відмовляються від цієї ролі навіть тоді, коли обидва береги опиняються під тиском.