Зіна Ґеник-Березовська: живий міст між українською та чеською культурами

Бути втіленням єдності двох культур — рідкісна доля. Зіна Ґеник-Березовська, народжена в родині українських емігрантів неподалік Праги, стала саме таким живим містком: чеське походження, українське коріння, а все життя — між двома берегами, які вона наполегливо з'єднувала перекладами, дослідженнями та особистою мужністю.

Михайлина Коцюбинська, її близька подруга, присвятила їй есей, що увійшов до збірки «Вітраж пам'яти» (видавництво «Віхола», упорядник Євгеній Стасіневич). Цей текст — не лише портрет науковиці, а й свідчення про цілу епоху, коли дружба й інтелект ставали формою опору.

Ґеник-Березовська була не просто спостерігачкою українського шістдесятництва — вона жила ним. Іван Світличний ніжно називав її «золотою бджілкою». Вона пропагувала в Чехословаччині творчість молодих українських поетів і нетрадиційне малярство, підтримувала постійні контакти з Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком, Григорієм Кочуром. Протягом 1960-х щороку приїздила до Києва, щоб на два тижні поринути в місцеве культурне життя.

Коли в Україні «холодним вітром од надії уже повіяло», а в Чехословаччині, навпаки, настала відлига, Зіна робила все, щоб дати голос тому, що вже не могло пробитися до друку. Одного разу на кордоні її затримали на добу, обшукали й вилучили чимало матеріалів, зокрема інтерв'ю зі Світличним для журналу «Дукля». Це стало приводом для неприємних розмов із «мистецтвознавцями в цивільному» в Празі.

А в 1968-му, за місяць після того, як радянські танки задушили Празьку весну, Зіна разом із колегою-мовознавцем Андрієм Куримським несподівано з'явилася в Києві. Хотіла поділитися враженнями, обмінятися спільними болями. У кімнатці Коцюбинської зібралися Світличні, Дзюба, Сверстюк, Стус. Слухали розповіді про «братню допомогу» й опір насильству — адже гусениці тих танків пройшли й по їхніх серцях. Після хвилі арештів 1972-го шлях до України для неї було перекрито.

Науковий доробок Ґеник-Березовської вражає широтою: від українського бароко до літератури XIX століття й радянського періоду, і все це — крізь призму чесько-українських взаємин. Вона працювала здебільшого порівняльним методом, вписуючи явища в європейський контекст. Особливо цінними є її розвідки про бароко — тему, яка тоді не була «модною» в українському літературознавстві. Її доповідь «Українське літературне бароко в межах своєї епохи та стилю» для IX з'їзду славістів у Києві 1983 року так і не була виголошена авторкою — її присутність в Україні тоді ще вважали «небажаною».

Окрема сторінка — її «сковородіана». Березовську вабила постать філософа, в якій сфокусовано історичні, мовні, естетичні проблеми. Вона прагнула зрозуміти, як образ Сковороди сприймали в різні епохи, і вилущити з його етичної системи актуальне для сучасної людини: поєднання містичної піднесеності з практичним розвитком природних здібностей, духовну суверенність і внутрішню свободу.

Дисертація «Франко і чеська література» стала магістральною темою її життя. У статті «Під знаком Івана Франка» вона розгортає драматичну історію: коли польська громадськість засудила Франка за статтю про Міцкевича, саме чеські друзі — Полівка, Главачек, Ербен, Махар — підтримали його, зрозумівши подвійне вістря роздумів. І сьогодні промовисто звучить думка Махара про патріотизм, який «дискредитований поверховістю та ницістю». Ці слова, на жаль, не втратили актуальності й у нашому національному бутті.

Зіна Ґеник-Березовська пішла з життя, але її праці, зібрані докупи й подані українською мовою, мають самостійне значення для нашого літературознавства. Вони містять аналітичні знахідки, співзвучні сучасній науці про літературу. І пам'ять про неї — як про людину, що не дала світові «вловити себе», залишається прикладом внутрішньої свободи, яка долає кордони.