Понад тридцять років на сцені й біля дошки: історія хореографа В'ячеслава Лопанова

У дитинстві В'ячеславу Лопанову радили обрати надійніший фах — ремонтувати телевізори. А він із семи років ходив до Палацу учнівської молоді, виступав на концертах, їздив на гастролі. Цей вибір підтримала мама, і саме він визначив усе подальше життя.

«Підтримала мене мама в цьому. З семи років — Палац учнівської молоді, потім і друзі пішли, і виступи цікаві, концерти, перші виїзди за кордон. І це мене вже стимулювало далі займатися хореографічним мистецтвом», — розповідає Лопанов.

Педагогічний шлях він почав у 1993 році, одразу після інституту: його залишили викладачем кафедри хореографії Рівненського інституту мистецтв. Згодом запросили до Луцького училища культури. Своїми наставниками хореограф називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця — саме вони, за його словами, вплинули на професійне становлення. Перші концерти в коледжі згадує з особливим теплом: «Коли ми перші концерти проводили в коледжі, був захват від тих аплодисментів».

Та викладанням справа не обмежувалася. Лопанов був артистом професійних колективів, зокрема у Волинській філармонії та театрі. Півтора року роботи у філармонії, гастролі з колективом у Канаді — і ще два роки в Торонто, в ансамблі танцю «Україна». Такий досвід, переконаний він, хореографу конче потрібен, адже відкриває різні підходи до роботи.

«Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям», — каже він.

Сьогодні Лопанов навчає студентів Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. Переконаний: сучасний хореограф мусить бути широкопрофільним.

«Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії — і все це ми повинні знати», — зазначає викладач.

У коледжі студенти опановують не лише фахові дисципліни, а й педагогіку — щоб після випуску керувати хореографічними колективами. Під час вступу оцінюють природні дані: гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів і здатність швидко їх відтворювати. Цьогоріч на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж заяв. Щоправда, серед студентів останніми роками майже немає хлопців: на курс вступили 15 дівчат, а юнаків — жодного.

Навчати нині непросто, визнає педагог. Частина дітей переживає через війну, у когось батьки на фронті.

«Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень», — розповідає Лопанов.

Студентка Варвара Бурцева каже, що на заняття приходить із бажанням працювати. «В'ячеслав Юрійович — такий веселий викладач, з ним весело на парах і є бажання працювати, тому що він завжди прийде з настроєм», — говорить вона.

Для Лопанова хореографія — не лише професія, а й спосіб берегти українську культуру.

«На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», — наголошує хореограф. Навіть у часи, коли були проблеми із зарплатами, залишати професію не хотів: «Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом».

З танцем пов'язане й особисте життя. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у цій сфері. Нині дружина керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці.

«Мені хореографічне мистецтво — один із найкращих подарунків — це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту — і до сьогоднішнього дня», — розповідає він. У подружжя є власне правило: після роботи вдома про роботу не говорять. Увечері головне — обдзвонити дітей та онуків.

Лопанов переконаний, що хореографія потрібна не лише професіоналам. Групи для дорослих, на його думку, повертають людей до спілкування й допомагають відволіктися від щоденних переживань.

«Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини — це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли — і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу», — каже викладач.

У цій простій думці, здається, і є суть його тридцятирічної роботи: танець не лише зберігає культуру, а й повертає людину до себе — навіть тоді, коли світ навколо цього не дозволяє.