“Танго капелана”: львівський театр покаже історію військового священника

Ідея вистави народилася з розмови актора Славка Нудика з одним із військових священників. Той поділився історією, яка так вразила Нудика, що він запропонував капеланові: “Давай я приведу людину, яка напише за твоїми словами розповідь”. Так до проєкту долучився журналіст Роман Онишкевич, для якого ця п’єса стала дебютом у драматургії, а згодом і режисер Андрій Сніцарчук, чинний військовослужбовець.

Головний герой — збірний образ, створений на основі реальних історій капеланів, які Онишкевич збирав ще з 2014 року, працюючи воєнним кореспондентом. Режисер, який спершу пручався ідеї, погодився після прочитання тексту восени, під час лікування у Львові. Проєкт отримав підтримку Українського культурного фонду — заявка посіла сьоме місце серед майже 140 претендентів.

Сценографія, запропонована Оксаною Радкевич, переносить глядача в бліндаж: автентичний простір із рукомийничками, освітленням і дверима з похилих кущів — усе, що створює побут військових на передовій. Скошені дерева стануть символічним маркером зони бойових дій. Музику написав композитор Тарас Терлецький, і режисер зізнається: коли вперше почув мелодію, плакав, а після репетицій досі мугикає її.

Автори свідомо уникали пафосу й героїзації. “Ми вирішили, що це буде просто про життя, про вибір, який робить у виставі капелан, про вибір кожної людини, яка має совість і моральні застереження”, — пояснює Онишкевич. Головне питання, яке постає перед героєм: чи має капелан право взяти до рук зброю? Він не герой, а просто людина на війні, яка бореться із сумнівами, вагається між обітницями й обов’язком.

У виставі знайшлося місце і чорному армійському гумору. “Наш народ живе у парадигмі таких стереотипів, як-от: “Як він може жартувати? Він же капелан?!”. А виявляється, може! Капелани жартують! Вони звичайні люди, які спілкуються зі звичайними людьми на фронті”, — ділиться Сніцарчук. А Онишкевич згадує почутий від капелана жарт: “Добрий москаль той, якого не видно в тепловізорі”.

Режисер сподівається, що глядачі не отримають готових відповідей, але замисляться. “Коли я приїжджав у відпустки, багато людей стандартизовано питали: “Як ти?”. Насправді ж мало хто по-справжньому хоче знати як”, — каже він і додає: хочеться, аби виставу побачили ті, хто справді хоче ближче підійти до цього питання.