Дитинство на дотик: у Франківську покажуть сенсорну «Зачаровану Десну»

Уявити річку, город, запах паски й теплу воду Десни — не очима, а пальцями, вухами, носом. Саме так пропонує відчути дитинство Олександра Довженка Івано-Франківський театр ляльок: тут готують прем’єру сенсорної вистави «Зачарована Десна» за мотивами автобіографічної кіноповісті письменника.

Постановка адаптована для незрячих та слабозорих глядачів. Це продовження проєкту «Шосте чуття», який театр веде у співпраці з командою від 2021 року. Тоді тут створили сенсорну виставу «Хто росте в саду» — перший такий професійний театральний проєкт в Україні. Режисерка Катерина Лук’яненко пригадує, що тоді команда вперше виграла грант від Українського культурного фонду.

«Це вистава на дотик, на смак, на нюх, на слух, на тактильні та температурні відчуття», — каже режисерка.

Перша робота знайшла свого глядача, тож команда вирішила не зупинятися. Цьогоріч театр знову отримав грант від Українського культурного фонду. В основі нової вистави — поетичний і романтичний твір Довженка, написаний у дорослому віці на чужині як туга за дитинством і домом.

«Він писав цей твір тривалий час і писав тривалий час на чужині, і він так тужив за Україною», — розповідає Лук’яненко.

Ідеться не про документальне відтворення біографії письменника. Задум інший — допомогти кожному глядачеві пригадати власне дитинство. «Для мене, як, для режисерки, найголовніше — це зробити все можливе під час вистави, щоб глядачі змогли доторкнутися до свого дитинства, згадати своє дитинство, яким воно було у кожного з нас», — ділиться вона.

Під час дійства глядачі будуть у масках для очей. Тож актори працюють не лише над текстом і рухами, а й над тим, як передати атмосферу через інші відчуття. Режисерка визнає: «Це насправді складно з точки зору акторства, але команда театру вже готова, тому що у нас був такий досвід вдалий».

Для сенсорної вистави довелося переосмислити звичні театральні прийоми. «У класичному розумінні театру ми думаємо шматками мізансцен: де актори, як вони заходять у ліс і так далі. А тут, власне, абсолютно інше», — пояснює Лук’яненко. Композитор записував звуки річки Десни, а команда працювала над запахами, температурними відчуттями та звуками природи.

Сам текст Довженка, за словами режисерки, уже сповнений сенсорних образів: «Він сам по собі дуже сенсорний, тому що згадує дитинство, запахи городу, паски, крашанки, як він усе це відчував, яка там вода — холодна, тепла, що вода Десни м’яка на дотик».

Над вокальною складовою працювала викладачка фольклорного вокалу з Чернігова Віра Ібрямова-Сиворакша. Разом з акторами вона опановувала традиційний спів, який міг чути сам Довженко. «Це дуже цінно, що і режисерка, і актори настільки глибоко підходять до вистави, що вирішили взяти традиційні, фольклорні пісні, які, в принципі, міг чути сам Довженко, із Чернігівщини», — каже вона. У виставі звучатимуть чотири пісні, а для роботи використовували записи сільських співачок, зібрані фольклористами.

Акторка Марина Панас виконує роль Сашка в дитинстві. Підготовка, за її словами, почалася ще в червні: онлайн-зустрічі з режисеркою, лекції про життя Довженка та про інклюзивний театр. Її персонаж бачить світ крізь дитячу призму, а все, що він згадує, пов’язане з мамою, бабусею та природою.

«Тут все більше поставлено на дію, на взаємодію з глядачем за допомогою дотиків, за допомогою запахів, за допомогою якихось смакових рецепторів, — розповідає акторка. — Але також тут важливо і не забувати взагалі про створення образу, тому що не можна просто стояти, говорити текст, там собі уявляти: “А і він і так не бачить, що я роблю”. Але насправді глядач сприймає все».

Заступниця директора театру Тетяна Стефінів наголошує: сенсорні постановки важливі для людей з порушенням зору, адже таких театральних продуктів небагато. Театр планує й надалі працювати в цьому напрямі.

Прем’єрні покази відбудуться 20, 23, 25 та 27 вересня. Перші з них — благодійні, на них запрошують людей пільгових категорій. Квитки доступні на 27 вересня, 4, 15 і 22 жовтня. Далі «Зачарована Десна» залишиться у постійному репертуарі театру ляльок.

Театр, який зазвичай говорить із глядачем через видиме — ляльку, декорацію, світло, — тут пропонує іншу мову. І, можливо, саме в ній Довженкове дитинство звучить найточніше: не як музейний спогад, а як тепло, яке можна відчути долонею.