Живий класик: ретроспектива Олександра Дубовика в Українському домі

На трьох поверхах Українського дому розгорнулася ретроспектива живописця Олександра Дубовика. Експозиція охоплює сім десятиліть його практики: від академічних студентських полотен, дипломної роботи та ранніх психологічних автопортретів до абстракцій, символічних самообразів із вітанням «Здрастуйте, пане Дубовик!» і знакових «Букетів». Представлені також ескізи монументальних творів.

Це міцна, продумана і дуже своєчасна виставка, наголошує мистецтвознавиця та кураторка Ліза Герман. Її унікальність у тому, що художній доробок належить минулій добі, але його автор живий і активно долучений до процесу. Дубовик належить до покоління шістдесятників — його творчість визріла в 1960-ті, хоча розвивалася й далі. 1 серпня митцю виповниться 95 років, а він досі працює.

Дубовик сформувався в інтелектуально насиченому середовищі Києва. Цікаво, що він був одногрупником Ади Рибачук та Вілена Барського. У поствідлигові роки, попри ілюзорні обіцянки лібералізації, митець знаходив доступ до західного мистецтва — читав іноземні часописи в Національній бібліотеці у відділі іноземної періодики.

Сьогодні Дубовик — живий класик, якого можна зустріти на прем'єрах у філармонії чи на фестивалі «Букет», що названий на честь його ключового образу. Він завжди елегантний, часто у фірмових жовтих брюках, під руку з дружиною Іриною. На вернісажі звучав його голос — Український дім розпочав програму «Зберігачі пам'яті», щоб документувати такі свідчення.

Присутність художника в організаційній групі виставки дозволяє уникнути зайвих гіпотез, каже Герман. Працювати з доробком без автора, без документів чи нотаток — складна подорож, де часто бракує провідника. Але Дубовик побачив інституціалізацію своєї спадщини, що стало можливим завдяки співпраці художника, родини, приватної меценатської підтримки Stedley Art Foundation Стелли Беньямінової, дослідницькій роботі кураторки Катерини Цигикало та інтересу великого майданчика.

Проєкт продовжив лінію попередніх виставок «Українського дому» — «Кола Сільваші», «Алла Горська. Боривітер», «Весна. Жіночі імена бойчукізму». Це вдалий приклад приватно-публічного партнерства, хоча політику УД критикують за різними параметрами.

Для Лізи Герман виставка стала втіленням давньої мрії. У 2012 році разом з Ольгою Балашовою вона хотіла зробити велику експозицію шістдесятників, але брак досвіду й інституційного інтересу згасив ентузіазм. Натомість народилася книжка за підтримки видавництва «Основи» та Stedley Art Foundation. А в 2015 році виставка таки відбулася в Національному художньому музеї.

Мистецтво створюється, щоб його бачили. Художники заслуговують на публічні майданчики, а глядачі — на оригінали. Приводом для дискусій стають експозиції в часи евакуації музейних колекцій — і це оптимістичний початок для будь-якої важливої розмови.