Понад тридцять років у танці: історія хореографа з Луцька В'ячеслава Лопанова

У дитинстві В'ячеславу Лопанову радили іншу дорогу — ремонтувати телевізори. Натомість він із семи років ходив до Палацу учнівської молоді, виступав на концертах, їздив на гастролі. «Підтримала мене мама в цьому. З семи років — Палац учнівської молоді, потім і друзі пішли, і виступи цікаві, концерти, перші виїзди за кордон. І це мене вже стимулювало далі займатися хореографічним мистецтвом», — пригадує він.

Педагогічний шлях Лопанова почався 1993 року, коли після інституту його залишили викладачем кафедри хореографії Рівненського інституту мистецтв. Згодом він отримав запрошення до Луцького училища культури. Своїми наставниками хореограф називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця — саме вони, за його словами, вплинули на професійне становлення. «Коли ми перші концерти проводили в коледжі, був захват від тих аплодисментів», — згадує викладач.

Сцена для Лопанова ніколи не була чимось окремим від викладання. Він працював артистом у професійних колективах, зокрема у Волинській філармонії та театрі, півтора року провів у філармонії, а разом із колективом гастролював у Канаді. Після цього залишився там ще на два роки — працював в ансамблі танцю «Україна» у Торонто. «Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям», — каже хореограф.

Нині він переконаний, що сучасний хореограф має бути універсальним. «Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії — і все це ми повинні знати», — зазначає Лопанов. У коледжі студенти опановують не лише фахові дисципліни, а й педагогіку, аби після випуску керувати хореографічними колективами. Під час вступу оцінюють природні дані абітурієнтів: гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів та здатність швидко їх відтворювати. Цього року на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж заяв, але серед студентів майже немає хлопців: на курс вступили 15 дівчат, а хлопців — жодного.

Навчати хореографії сьогодні непросто, визнає викладач. Частина дітей переживає через війну, зокрема через службу батьків. «Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень», — розповідає Лопанов. Студентка Варвара Бурцева додає: «В'ячеслав Юрійович — такий веселий викладач, з ним весело на парах і є бажання працювати, тому що він завжди прийде з настроєм».

Для Лопанова хореографія — не лише професія, а й спосіб берегти українську культуру. «На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», — каже він. Навіть коли були проблеми із зарплатами, залишати професію не хотілося: «Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом».

З хореографією пов'язане й особисте життя Лопанова. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у сфері танцю. Нині вона керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці. «Мені хореографічне мистецтво — один із найкращих подарунків — це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту — і до сьогоднішнього дня», — розповідає хореограф. У подружжя є власне правило: після роботи вдома про роботу не говорять, а вечір присвячують дзвінкам дітям та онукам.

Лопанов переконаний, що хореографія потрібна не лише професійним танцівникам. Групи для дорослих, на його думку, можуть повертати людей до спілкування та допомагати перемикатися від щоденних переживань. «Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини — це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли — і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу», — каже викладач.