«Хутір Надія»: садиба, названа на честь коханої, і колиска української сцени

Дорога до садиби пролягає між полями, і лише за воротами стає зрозуміло, чому це місце століттями вабило тих, хто творив український театр. Дерева стоять так щільно, що стежка губиться в тіні, і про довколишній степ нагадує хіба що далекий обрій.

«Хутір Надія» — філія Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею, заповідник-музей І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого). Директор музею Борис Шевченко називає це місце поєднанням природи та історії: меморіальні дуби, рукотворний ставок, Калинова алея, Чумацька криниця, музей Івана Тобілевича. Поруч — «Батькова хата», збудована ще 1871 року, яких на Кіровоградщині майже не лишилося.

Стежка виводить до будинку драматурга. Оригінальна споруда не збереглася — її зруйнували 1944 року, а відбудували 1982-го, до сторіччя українського професійного театру. Нині тут меморіальна експозиція, значну частину якої передали Тобілевичі-Тарковські: фотографії Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та їхньої сестри Марії Садовської-Барілотті, меблі XIX — початку XX століття, автентичний посуд.

За словами завідувачки філії Тетяни Кравченко, Іван Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії. У чотирнадцять років, після Бобринецького училища, почав канцеляристом — служив у Малій Висці, Бобринці, Єлисаветграді, певний час у Херсоні, а з 1869 року знову в Єлисаветграді секретарем міської поліції. Канцелярська служба затяглася майже на два десятиліття.

Надія Тарковська, перша дружина Тобілевича, народилася 13 березня 1852 року в Тимофіївці, нині це Миколаївка Кропивницького району. Походила зі старовинного дворянського роду. Познайомилися вони в єлисаветградському театральному гуртку, де готували «Назара Стодолю» Шевченка: він мав грати Назара, вона — Галю. У спадок Надії дісталася земля, на якій 1871 року постала садиба, згодом названа її іменем.

Перші роки тут не нагадували театральної мекки — родина вела звичайне господарство. Відтоді збереглися «Батькова хата», чумацька криниця та рукотворний ставок. У подружжя було семеро дітей, до дорослого віку дожили троє.

Далі — заслання. Тобілевич належав до нелегального народницького та українофільського гуртка, де поширювали заборонену літературу, і влада визнала його політично «неблагонадійним». Восени 1883 року його звільнили з посади секретаря єлисаветградської поліції, а в травні 1884-го вислали на три роки до Новочеркаська під гласний нагляд. Без господаря садиба занепала, землю виставили на продаж за борги. У книжці Миколи Смоленчука «Хутір Надія» збережено тогочасний опис: «Хутір вразив приїжджих своєю занедбаністю – не огороджений, оббита дошками хата на підвищенні без жодної деревини чи кущика в дворі. Скособочений сарайчик та ще земляний погрібець – ото і все».

Лише після повернення з заслання 1887 року Тобілевич оселився тут назавжди й узявся до праці: садив дерева, облаштовував територію, писав. Надія цього вже не побачила — вона померла молодою 1882 року після тяжкої хвороби, яку пов'язують із туберкульозом легенів. Для Тобілевича це була не лише втрата дружини: він залишився сам із родиною, яку треба було піднімати.

Згодом у його житті з'явилася Софія Дітківська, хористка трупи Михайла Старицького. Вони одружилися 1885 року, коли Тобілевич перебував у Новочеркаську. Вона виховувала його дітей від першого шлюбу, народила двох своїх, працювала актрисою, письменницею, перекладачкою і залишила спогади про чоловіка та їхнє театральне середовище. Дітківська описувала Тобілевича втомленим і зажуреним чоловіком, який пережив смерть першої дружини та доньки Галі, і за її словами, Надію він дуже кохав.

Театр у родині Тобілевичів був майже родинною справою. Тут бували й жили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, приїздили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький. Сам господар створив на хуторі 11 із 18 творів, що увійшли до золотого фонду української класичної драматургії, серед них «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Гандзя». Серед експонатів — оригінальні тексти п'єс, старі афіші, листи.

Сюжети драматург брав із довколишнього життя. Дружина згадувала, як народжувався образ Герасима Калитки: «Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові зі сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка». Син Назар казав: «Працюючи серед селянства, батько, як губка, що всмоктує в себе воду, фіксував у своєму мозку все, що цікавого траплялося йому чути». Навіть Бонавентура з його пошуками скарбів мав реального прототипа — «копача», якого діти Карпенка-Карого запам'ятали під час мандрів батька Херсонщиною.

Були й важкі удари. Під час гастролей у Сумах на хуторі спалахнула пожежа: в амбарі згоріли всі чернетки п'єс і численні замітки. Драматург не впав у відчай і сказав дружині: «Вважай, що ми знову нічого не маємо... Добре, що хоч хата уціліла, – є де дітям жити...» Під час посухи 1904 року він із розпачем писав синові, що навкруги біда, бо вже немає чим годувати худобу.

Місцеві працювали на хуторі. Онука однієї з тодішніх працівниць згадувала, що «хазяїн добрий був: інколи за день можна було на спідницю заробити». Утім, були й пересуди: люди шепотіли, нібито кохання до Надії не було, мовляв, «Іван одружився з багатою жінкою, а потім зі світу її зжив».

Іван Карпенко-Карий помер у вересні 1907 року. Поїзд із прахом прибув на станцію Шостаківка, де його зустріли мешканці навколишніх сіл. До Карлюженського цвинтаря труну везли на рогатих волах, прикрашених червоними стрічками, і поховали поруч із батьком Карпом Адамовичем. На хресті висікли слова: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють – тебе в сім'ї своїй вільній, новій спом'януть».

На хуторі все є спомином. Під охороною держави тут перебуває 95 іменних дубів — їх садили гості садиби, зокрема Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Максим Рильський. Тобілевич пропонував кожному, хто приїздив, посадити дерево. Традицію продовжують і нині, висаджуючи нові дуби на честь театральних діячів.

Театральна історія тут не урвалася. Щороку на хуторі відбувається фестиваль «Вересневі самоцвіти» — свято театрального мистецтва, започатковане 1970 року, а з 1988-го всеукраїнського статусу. У ці дні музейна територія знову стає сценою: приїздять колективи, письменники, митці, глядачі. Доступний тут і сучасний музейно-театральний простір — конференц-зала з інтернетом і технікою, змінні виставки, сувенірна продукція.

Сонце схиляється за верхівки столітніх дубів, довга вереснева тінь лягає на стежку, в очеретах над ставом оживає вечірнє птаство. У садибі залишилися слова Юрія Яновського та Петра Панча, які варто прочитати саме тут: «Скиньте шапку, вшануйте ім'я великого українського драматурга і, коли маєте змогу, – докладіть зусиль, щоб до цієї оселі стежка не заростала бур'янами». Бо за назвою хутора — не географія, а жінка й історія кохання.