Ляльки, що говорять про війну: як харківський театр виживає й творить

Будівля театру з міцними стінами та глибокими підвалами від самого початку повномасштабної війни перетворилася на хаб порятунку. У приміщенні жили люди, які втратили домівки, а актори шукали способи повернути мистецтво в реальність, де панує смерть.

Уже в квітні 2022-го команда частково відновила роботу. Станції харківського метрополітену стали імпровізованими сценами. Як згадує керівниця літературно-драматичної частини театру Ольга Дорофєєва, це були сюрреалістичні гастролі: актори пересувалися між станціями з кількома виставами. Одна з них народилася з дипломних робіт студентів головної режисерки театру Оксани Дмітрієвої, які так шукали альтернативу захисту. Згодом ці студентки поповнили трупу.

Театр активно гастролює за кордоном, розповідаючи світові про жахи, які принесла в Україну росія. Однак із часом запити змінюються: закордонні партнери дедалі частіше просять показувати українські вистави, але «не про війну». Дорофєєва визнає: це прикро, тож театр шукає різні способи говорити про Україну — через твори українських авторів, історичні сюжети чи музику.

Формат лялькового театру дозволяє порушувати складні теми делікатно. Зокрема, вистава «Жираф Монс» за казкою Олега Михайлова — це перша спроба пояснити дітям, що таке війна, через метафори й абстрактні образи. Історія жирафи, яка застає початок Другої світової, принесла театру перемогу на Всеукраїнському фестивалі-премії «Great Real Art» у номінації «Найкраща вистава для дітей».

Але театр має й дорослий репертуар, яким пишається ще з 1955 року. В Україні мало хто може похвалитися таким розмаїттям вистав для дорослих. Це свідомий і ризикований крок: не всі готові дивитися на сцені реальність, тож квитки на воєнні постановки продаються дедалі гірше. Люди живуть у постійному стресі й інколи потребують відпочинку, а не додаткової рефлексії. Тож у репертуарі є й комедії, як-от «Мина Мазайло» за п’єсою Миколи Куліша.

Проблеми не лише з глядачами. У квітні 2023 року Харківська обласна військова адміністрація оприлюднила рішення про заборону масових заходів у невизначених місцях. Театр змушений орендувати безпечні майданчики, як-от «ART AREA ДК» чи «А-ШО», адже власне сховище не пристосоване для повноцінних вистав. Спершу грали у дворі, але це незручно й ненадовго.

Фінансування — окрема біль. Театр підпорядкований Харківській обласній раді, але виділених коштів не вистачає навіть на зарплати. На деякі проєкти вдається отримати гранти, тоді можна залучити більше фахівців і зробити якіснішу картинку. Для прикладу, бюджет вистави «Калинова сопілка» становив 3500 гривень — цього ледь вистачило на реквізит із барахолки та мінімальну оплату художника. Доводиться покладатися на ентузіазм.

Ольга Дорофєєва наголошує: в Україні понад 100 державних театрів, які юридично залежні від держави, але майже не отримують від неї фінансової віддачі. Харківські театри почали виживати ще до вторгнення, а урізання академічної надбавки стало переломним моментом. Театр кілька разів просив перевести його в міський бюджет, бо там комунікація виглядає здоровішою.

Харків роками жив під впливом російської культурної пропаганди, і для українського контенту вхід у простір був закритий. Тепер, коли люди нарешті зацікавилися власною спадщиною, у них забирають фізичну можливість її створювати. Тож підтримка театру — це не просто про культуру, а про те, щоб він відчував, що потрібен. І продовжував говорити від імені міста, яке не здається.