Харків тримається за своїх: як прифронтове місто плекає культуру

Харків до повномасштабного вторгнення знали як місто студентів, творчих спільнот і авангарду української культури. Воно трималося на вмінні людей гуртуватися й разом створювати нове. Повномасштабна війна внесла корективи, але не змінила суті: прекрасне і спільне тут твориться не завдяки обставинам, а всупереч їм.

Один із найпоказовіших прикладів — День музики, що прийшов до Харкова 2013 року. Ідея народилася у Франції 1976-го в дату літнього сонцестояння, згодом поширилася світом і на момент приходу в Україну проводилася у понад 120 країнах. Співзасновниця харківського фестивалю Аліна Ханбабаєва згадує, що команда ентузіастів мала нуль бюджету й невеликий досвід. Потенційним партнерам концепцію пояснювали як спільне дружнє свято: «Нібито хтось запрошує всіх додому, одні гості приносять музичні інструменти, інші — пиріг, яблука, дехто готує, хтось миє посуд — і це складається в спільну класну історію».

Запуск збігся з Майданом, а наступного року почалася війна — і команда вагалася, чи доречний фестиваль у такий час. «Тоді приїздили наші друзі з Донецька, де на той момент було вже порожньо. Вони говорили, наскільки їм важливо бачити фестиваль, що відчувався як повернення в адекватне життя», — розповідає Аліна. За 11 років локації відчинялися й зачинялися, гурти створювалися й розпадалися, хтось виїхав, інші стали на захист міста, дехто загинув. По-справжньому самоорганізованим фестиваль став, за її словами, вже після повномасштабного вторгнення.

Сама Аліна провела півтора роки в Івано-Франківську, а 2023-го вже збиралася повертатися. Прискорив рішення лист від Антона Назарка, співзасновника Центру нової культури Some People: «Ханбабаєва, їдь додому, ми відкриваємо культурний центр!». Повертатися до рідного міста радісно, каже вона, а коли знаєш, що там працюють чудові люди — ще тепліше.

Ще одна точка на культурній мапі — ресторан «Трипіччя», заснований 2022 року. Його засновник Микита Вірченко каже, що відділити заклад від контексту культурних подій неможливо: «Радіємо, що є місцина, де це можна робити, вдячні усім співорганізаторам, які роблять із нашого гаражного кооперативу на задньому дворику таку магію, що заходиш і думаєш “Вау!”. Та найголовніше, що ми з друзями збираємо багато грошей на військо». Колись непримітний закуток у Лопанському провулку з металевими гаражами тепер має навіси, гірлянди, сцену з палет і власний «Етнофестиваль». «Є місця, куди ходиш вигуляти вечірню сукню, а є місця, куди ходиш вигуляти вишиванку. І ось ми — другі», — каже Микита. Він зізнається, що п'ятий рік війни дається взнаки, але рішення залишатися означає мати віру в майбутнє: «Лишайтеся в Харкові, будуйте майбутнє, бо це можливо».

Наприкінці літа харківський «ЄрміловЦентр» прийняв другий Літературний Ярмарок — наймасштабнішу книжкову подію прифронтового міста, організовану «Благодійним фондом Сергія Жадана» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Цьогоріч у програмі було понад 50 учасників, серед них Кідрук, Калитко, Андрухович, Ірванець, Дронь, Мусаковська. Гаслом стало сковородинівське «Любов виникає з любові», а окрему розмову присвятили книжковій галузі під вогнем. «Найбільшою амбіцією для нас було просто провести цей фестиваль. Зараз проведення масових акцій і зібрань у Харкові — уже великий виклик, пов'язаний із питаннями безпеки. Тому ми тішимося, що нам це взагалі вдалося», — сказав Жадан. Завершив ярмарок концерт OKAZIA, Monkey Business і «Жадан і Собаки» — з безпекових міркувань на станції метро.

Поруч із новими ініціативами працюють і давні. Харківський літературний музей на вулиці Багалія заснували ще 1988 року. Його директорка Тетяна Пилипчук наголошує, що музеї існують заради середовища, у якому люди реалізують себе в причетності до спільноти. Експонати евакуювали, тож команда шукає нові формати — проводить заходи під наметом у дворику. «Маємо створити умови, в яких харківці мали би змогу зав'язати теплі емоційні стосунки з текстами власної культури: закохуватися під свою музику, любити власних письменників», — переконана вона.

Із 2018 року в колаборації з «Українським ПЕН» діє Мистецька резиденція «Слово». Згодом меценат Андрій Набока викупив дві квартири в культовому будинку, і це змінило роботу проєкту. Першою резиденткою часів повномасштабної війни стала Вікторія Амеліна — вона провела тут місяць і загинула через рік. «Мене ще запитували, чи це взагалі безпечно — отак надовго приїздити до Харкова. А я тут живу», — каже Тетяна Пилипчук, додаючи, що музей може бути «місцем для обіймів».

На Гончарівському бульварі працює Культурно-громадський центр DRUK — у старовинній споруді 1899–1900 років, де колись був склад і друкарня дворянина Яковлєва. Компанія Alter Development викупила будівлю 2021 року, але плани на масштабну ревіталізацію розбилися об лютий 2022-го. Нині на цокольному рівні облаштували Мистецьке укриття, а простір працює вже два роки. Артдиректорка Дарія Герасімова розповідає про резидентську програму: «До нас можна прийти зі своєю ідеєю, проєктом, сказати: “Є щось класне” — і ми даємо під це локацію, пишемо гранти, разом розвиваємося». Тут знайшли прихисток Kazka Family, ініціативи «Шерхіт» та «Іграшкова», майстерні й театр «Очерет». Будівлю не ремонтують, а реставрують — це час і гроші, тож робота триває поступово.

Кожна така локація на п'ятий рік повномасштабної війни самим фактом існування заявляє про готовність боротися за культуру міста й країни. Приймати людей у спільний простір, давати майданчики, співати й говорити — і чекати на своїх додому, бо тут є що робити.