7 січня 2011 року в Києві пішла у засвіти Михайлина Хомівна Коцюбинська, літературознавець, правозахисниця, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського.
Вона народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько створював музей М.Коцюбинського, деякий час разом з батьками жила у Чернігові. 1949 року Михайлина Коцюбинська вступила на філологічний факультет Київського університету імені Т.Шевченка, який закінчила 1954 року, навчалася в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, де захистила дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм».
Формально не перебуваючи в жодних правозахисних організаціях, Михайлина Коцюбинська брала участь у протестних акціях проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 р. підписала «Лист 139-ти». Писала листи засудженим, допомагала їм, чим постійно викликала незадоволення влади, внаслідок чого 1968 року була позбавлена роботи в Інституті літератури.
1972-го, під час нових арештів української інтелігенції, впродовж кількох місяців М. Коцюбинську регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема, у справі В.Стуса. Нової хвилі репресій зазнала М.Коцюбинська у зв'язку з арештами 1977 року членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки.
Тільки в час «перебудови» М.Коцюбинська повернулася на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. 1990 року вийшла друком написана нею ще в кінці 60-х монографія „Етюди про поетику Шевченка", опубліковано низку статей про специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі, літературно-критичних статей. Вона упорядкувала книжку поезій В.Стуса «Дорога болю» (1990), очолила творчий колектив, який підготував до друку і завершив 1999 року видання шеститомного у дев'ятьох книгах наукового зібрання творів Василя Стуса. Цю працю М.Коцюбинська вважала головною у своєму житті. За неї вона 2001 року була удостоєна Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги.
Михайлина Коцюбинська - лауреат літературних премій імені Василя Стуса, імені Олександра Білецького, Фундації Антоновичів. Її двотомник вибраних праць „Мої обрії" відзначений 2005 року Національною премією імені Т.Шевченка. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Авторитетне слово Михайлини Коцюбинської стало мірилом вивіреності і точності в літературознавстві, її громадянська позиція завжди викликала пошану в українському суспільстві.
Микола Плав'юк, Анатолій Матвієнко, Ольга Кобець, Ніна Гнатюк, Сергій Кот, Надія Миронець, Лариса Крушельницька, Ніна Марченко (Смужаниця), Галина Севрук, Микола Яковина, Лариса Ляхоцька
Замість вінка на могилу Михайлини Коцюбинської
Отого страшного 1984 року, коли з життя пішли знакові для українського дисидентства постаті - Борис Антоненко-Давидович, Валерій Марченко, Олекса Тихий, - мені на засланні написалося: «Що не рік, то земля від могил ріднішає...». Після 7 січня 2011 року, коли у вічність відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська, земля стане ще ріднішою.
Згасло земне життя, яке «було аргументом своєї філософії» (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...» Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.
Згасло земне життя, яке дало багато плоду. Блискучий літературознавець та есеїст, Михайлина Хомівна написала немислимо багато дослідницьких статей - кажу немислимо, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю. Вона виробила свій власний стиль - точно вивірений, ретельно огранений, дбайливо викоханий, - що його не сплутаєш з іншими. Щоб у цьому переконатися, досить перегорнути «Етюди про поетику Шевченка», «Зафіксоване й нетлінне» та двотомник «Мої обрії», який увібрав, за словами Михайлини Коцюбинської, «усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку».
Згасло земне життя, яке віддавна було й навіки залишиться окрасою українського духу. Її ім'ям пишалися книговидавці та редактори журналів, навчальні заклади, де вона читала свої лекції, та Національний університет «Києво-Могилянська академія», почесним доктором якого вона стала. Її ім'я прикрашає списки лауреатів Премії імені Василя Стуса, Національної премії імені Тараса Шевченка, Премії імені Олени Теліги, Літературної премії імені Олександра Білецького.
Спільнота Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу сьогодні прощається з його співзасновницею. Спільнота Українського католицького університету вдячно згадує скарб спілкування зі своїм другом і молиться за упокій її душі. А ще квилить серце тих багатьох, кого Михайлина Коцюбинська зігріла та захистила, з ким «пройшла безтрепетно по схрещених мечах»...
Мирослав МАРИНОВИЧ
Джерело: Zaxid.net
