Прокляття пам'яті: як 1930-ті знищували українське мистецтво

У 1930-х роках в СРСР діяла холоднокровна машина зі знищення мистецтва. Це не був хаотичний вандалізм — радянська влада боялася написаного слова більше, ніж збройного повстання. Тому Головліт, орган цензури, перетворився на справжнє міністерство знищення: мільйони примірників книг, рукописів та архівних справ відправляли на «переробку», яка найчастіше означала спалення у внутрішніх дворах тюрем НКВС.

Однією з найтрагічніших сторінок є доля архіву Майка Йогансена. Коли у 1937 році письменника-авангардиста заарештували, агенти НКВС вигребли з його квартири всі папери: чернетки нових творів, невідомі вірші, унікальні переклади та особисті щоденники. Після розстрілу Йогансена його непубліковані рукописи зникли назавжди — найімовірніше, їх спалили в котельнях внутрішніх тюрем.

Не менш моторошною була доля візуального мистецтва. Михайло Бойчук та його учні створили унікальний стиль, що поєднував візантійську традицію, європейський авангард та український народний примітивізм. У 1937 році Бойчука розстріляли, а його монументальні фрески в Києві, Харкові та Одесі буквально позбивали зі стін кайлами. Станкові полотна та ескізи бойчукістів отримали «нульову категорію» і були відправлені до Спецфонду на знищення — їх дивом сховали та врятували українські музейники. Проте особисті архіви художників, їхні теоретичні праці та листування чекісти знищили безповоротно.

Кампанія войовничого атеїзму супроводжувалася показовими вогнищами з ікон. Стародавні шедеври іконопису, які сьогодні оцінили б у мільйони доларів, скидали на купи на міських площах і підпалювали під схвальні вигуки партійних активістів. Історики культури порівнюють ці акції з багаттями марнославства Савонароли у Флоренції, але з суттєвою відмінністю: радянська влада знищувала не гріховне, а сакральне.

Театральне мистецтво також зазнало нищівних втрат. Якщо архіви Леся Курбаса частково вдалося врятувати, то спадщина багатьох інших авангардистів була знищена. Архів режисера-новатора Фауста Лопатинського після його арешту у 1937 році безжально вилучили: оригінальні режисерські експлікації, нотатки до нездійснених постановок та ескізи декорацій назавжди зникли у кабінетах слідчих НКВС.

Український кіноавангард 1920–1930-х років був сплюндрований: кіноплівки з «неправильними» національними фільмами підлягали фізичній ліквідації. Змивання срібної емульсії з плівки стало рутинною практикою цензури.

Спалюючи картину чи рукопис, режим стверджував свою монополію на істину, намагаючись довести, що минулого не існує. Але навіть найретельніше сплановане знищення залишає сліди: попіл спаленого мистецтва 1930-х осів у культурній пам'яті українців і зробив родючішим творчий ґрунт наступних поколінь.