Від Махна до «кіборга» Зайцева: у Запоріжжі показали, як війни творили українців

Серед фотографій і документів у великій залі музею висить портрет Тараса Шевченка. На перший погляд — звичний образ української культури. Але цей портрет привезли з Оріхова: він уцілів у зруйнованому російськими обстрілами будинку культури, і у 2024 році його виніс із руїн керівник місцевої поліції Євген Шепель. Цей експонат завершує мандрівку виставкою «Війна як фабрика націєтворення: 1918 / 1944 / 2025», що відкрилася 20 серпня.

Посеред круглої зали стоїть велика темна конструкція, схожа водночас на заводський механізм і лабіринт. Відвідувача проводять не просто хронологією, а п’ятьма етапами умовної «фабрики» національної трансформації. Спочатку «Конвеєр», де людські історії складаються в довгу лінію формування ідентичності. Далі «Руйнація» — нульова точка з репресіями, війнами та спробами знищити українське. Після неї — «Відродження», потім «Консолідація», де окремі досвіди складаються у відчуття спільності. Останній етап — «Всередині», де відвідувач залишається з питаннями до самого себе.

Один із авторів проєкту Михайло Мордовський пояснює: війну показали не лише як трагедію, а як процес, що запускає зміни в суспільстві. «Ми хотіли показати ті процеси, які відбуваються у суспільстві через війну — це консолідація, національний сплеск. Це важливі процеси для націєтворення та державтворення», — каже він. Історики зазначають: у різні часи війни ставили перед людьми схожі питання — за що вони готові боротися, з якою землею себе пов’язують і ким себе вважають.

Співавтор виставки Сергій Білівненко наголошує на складності розмови про війну, коли вона ще триває. «Чи можна говорити про історичну подію, яка ще не завершена, виносити її в експозиційні зали? Наш проєкт показує, що це потрібно робити. Бо якщо не виносити уроки під час самих подій, це якраз може закінчуватися трагедією», — говорить він.

Перший історичний етап починається з розпаду імперій та Української революції. Тут поруч — Гаврило Гордієнко, Кость Гуслистий і Нестор Махно, історії Олександрівської «Просвіти», перші українські гривні та фотографія освячення хреста на Хортиці за участі січових стрільців і війська УНР. Наступний блок веде через радянські репресії та Другу світову: історії історикині-підпільниці Майї Самсики, сотника УПА Мирослава Симчича та Миколи Киценка, який повертав Хортиці значення символу української історії.

Та найдивніше відчуття виникає біля третього етапу. Людей із фотографій тут уже не обов’язково шукати в архівах — двоє з них прийшли на відкриття. Кримчанка Ірина Півень, яка допомагала організовувати у Запоріжжі центр для переселенців із Бердянського району, каже: «Частіше треба розмовляти з дітьми й онуками, розповідати історію своєї родини. Любов до рідної землі не може бути нав’язана. Вона починається з любові до свого села, своєї родини, своїх близьких».

Поруч — стенд із фотокореспондентом Дмитром Смольєнком, який фіксує війну для історії. Він зізнається: «За походженням я росіянин. Мені насправді пощастило, що мама вивезла мене з “мордору”, коли мені було три роки. Зараз я ідентифікую себе як українець. Головний урок, який має винести наша нація — змінитися і стати єдиним цілим. Якщо ми самі з собою будемо в мирі, то станемо непереможними».

Неподалік — портрет В’ячеслава Зайцева, легендарного «кіборга», історика та співробітника «Хортиці», депутата Запорізької міськради. У 2014 році він пішов добровольцем на фронт, воював у Донецькому аеропорту, а після початку повномасштабного вторгнення знову став до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року Зайцев загинув. Він не приховував свого російського етнічного походження, але свідомо обрав українську ідентичність, узявши позивний «Хортиця». Смольєнко, який знав його особисто, каже: «Це такий приклад для всіх нас. Нам так пощастило, що у нас є такий земляк».

Після всіх етапів відвідувач заходить усередину чорної конструкції. Там уже немає чергової історичної постаті, яка дасть готову відповідь. На екрані з’являються питання про власну ідентичність, пам’ять і місце людини в цих процесах.