35 років незалежності: як ми повертаємо своє, поки це ще можливо

У дитинстві я не думав про ідентичність. Була лише хата дідуся й бабусі в Опішному, де відомі гончарі збирали старі світлини, рушники, народні картини та ікони, розміщуючи їх поруч зі своїми роботами. Це було природне бажання зберегти рідне, без жодного політичного підтексту. Але саме воно стало моїм компасом на десятиліття.

1991 рік для покоління, вихованого в радянській системі, відкрив двері, які здавалися навіки замкненими. З'явилася можливість у власній державі повертати заборонене, оббрехане, витіснене й знецінене. Моя робота в Музеї гончарства в Опішному з початку 1990-х стала прямим продовженням родинної справи: ми збирали кераміку, записували майстрів, повертали їхні імена та історії з небуття.

Наступним етапом став Музей Івана Гончара. Його засновник у радянські часи рятував давні фотографії, ікони, народний одяг — усе, що свідчило про іншу, нерадянську Україну. У незалежній державі перед нами постало завдання не просто повернути заборонене, а вплести цю спадщину в живе життя, побачити в ній фундамент сучасної культури.

Революція гідності додала новий вимір — збереження історії в момент її творення. Разом із Самообороною Майдану ми збирали речі, документи, фотографії, усні свідчення просто посеред подій. Так народився Музей Майдану, а згодом — національний меморіально-музейний комплекс.

Агресія Росії з 2014 року оголила зв'язок між культурою, пам'яттю та незалежністю. На окупованих територіях окупанти нищать пам'ятки, музеї, переслідують носіїв культури, привласнюють колекції та нав'язують власну версію історії. Після повномасштабного вторгнення руйнування й пограбування культурної спадщини набуло системного характеру.

Тому наша робота після 2022 року стала ще й фізичним порятунком культури. Ми документуємо пошкоджені пам'ятки, евакуйовуємо музейні, архівні й бібліотечні колекції, стабілізуємо історичні будівлі, готуємо команди культурних рятувальників і мобільні лабораторії, навчаємо фахівців діяти в умовах війни. Іноді все зводиться до простого: встигнути накрити дах до дощу, підперти стіну, витягти артефакт з-під завалів, зафіксувати те, чого завтра може не бути.

У цій щоденній боротьбі я часто згадую дідусеву хату. Від збереження речей, які хтось уже списав як непотрібні, до порятунку спадщини, яку нищить війна, — шлях довжиною в життя. Але мета незмінна: зберегти своє і передати далі.

За ці 35 років ми зрозуміли головне: незалежність тримається не лише на державних інституціях, а на відповідальності кожного. Пам'ять не зберігається сама собою, культура не захищається сама. Суспільство стає сильнішим, коли здатне гуртуватися, довіряти, брати відповідальність і діяти разом. І своє треба не лише любити — його треба знати, осмислювати, творити й уміти захищати.

Якби я міг сказати щось собі у 1991-му, то попередив би: попереду багато роботи. Повертати забуті імена. Цінувати своє. Створювати живі музеї й меморіали. Вчитися чути одне одного, гідно вшановувати полеглих і підтримувати ветеранів та переміщених людей. Захищати країну, її культуру й пам'ять — щоб Україна вистояла, відновилася й далі рухалася власним шляхом.