В'ячеслав Лопанов: тридцять років у танці, Канада і переконання, що культура тримає державу

У дитинстві В'ячеславу Лопанову рідні радили вчитися на майстра, який ремонтує телевізори. Він обрав інакше: із семи років займався у Палаці учнівської молоді, виходив на сцену, їздив на гастролі. Відтоді танець став його справою на понад тридцять років.

Свою педагогічну дорогу Лопанов почав 1993 року, одразу після закінчення інституту. Його залишили викладачем кафедри хореографії Рівненського інституту мистецтв, а згодом запросили до Луцького училища культури. Серед тих, хто вплинув на його професійне становлення, хореограф називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця.

Зараз Лопанов навчає студентів Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. Але викладанням його шлях не обмежився: він був артистом у професійних колективах, зокрема у Волинській філармонії та театрі. Півтора року роботи у філармонії принесли йому гастролі в Канаді, після чого він залишився там ще на два роки — працював в ансамблі танцю «Україна» в Торонто. Цей досвід, каже хореограф, тепер передає студентам: «Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям».

Сьогодні, на думку Лопанова, хореограф не може бути вузьким фахівцем: «Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії – і все це ми повинні знати». У коледжі студенти опановують не лише фахові дисципліни, а й педагогіку, щоб після випуску керувати колективами.

Під час вступу оцінюють природні дані абітурієнтів: гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів і здатність швидко їх відтворювати. Цьогоріч на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж поданих заяв. Водночас серед студентів майже немає хлопців: на курс вступили 15 дівчат, а юнаків — жодного.

Навчати нині непросто, визнає викладач. Частина студентів переживає через війну, зокрема через службу батьків: «Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень». Студентка Варвара Бурцева підтверджує: на заняття Лопанова приходить із бажанням працювати, бо викладач «завжди прийде з настроєм».

Для Лопанова танець — не лише професія, а й спосіб берегти українську культуру. «На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», — каже він. Навіть коли були проблеми із зарплатами, залишати професію не хотілося: «Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом».

Хореографія визначила і його особисте життя. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у сфері танцю: «Мені хореографічне мистецтво – один із найкращих подарунків – це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту – і до сьогоднішнього дня». Дружина Лопанова керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці. У подружжя є власне правило: вдома про роботу не говорять, а вечір присвячують дзвінкам дітям та онукам.

Лопанов переконаний, що хореографія потрібна не лише професіоналам. Групи для дорослих, на його думку, повертають людей до спілкування й допомагають відволіктися від щоденних переживань: «Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини – це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли – і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу».

Історія Лопанова — це не лише про тридцять років занять, десятки випускників і гастролі на іншому континенті. Це про те, як танець стає способом бути собою навіть тоді, коли час не сприяє ані сцені, ані спокою.