Українське кіно: поетичність, трагічність, роудмуві й пошук себе

Коли ми говоримо про національні кінематографії, зазвичай згадуємо французьку нову хвилю, нордичний нуар чи німецький експресіонізм. А що з українським кіно? Які його ключові особливості та тематичні фокуси? Спроба відповісти на ці питання виводить на складну, багатошарову розмову про ідентичність, історію та мистецькі пошуки.

Кінокритик Юрій Самусенко бачить українське кіно як нескінченне роудмуві. «На передніх сидіннях сидять люди з різними цінностями і які мають у фіналі цього фільму примиритися», — каже він, згадуючи стрічки «Додому», «Мої думки тихі», «Пропала грамота» і навіть «20 днів у Маріуполі». Ця метафора відображає постійний рух крізь розломи суспільства, пошук спільної мови між різними світоглядами. Українські фільми стають картою країни, де герої змушені долати дорогу разом — навіть якщо вона розбита, чи то через брак фінансування, чи то через брак професійних кадрів.

Самусенко також розмірковує про гіркоту фіналів. «Кожен український фільм завершується певною гірчинкою, де головні герої отримують те, на що заслуговують, але це не обов'язково має бути щось хороше. Часто герої вмирають», — зазначає він, пов'язуючи це з реальністю, де Голодомор, техногенні катастрофи та війни провокують на такі рефлексії. Трагічність тут не просто жанровий прийом, а пам'ять про колективні травми, які не дозволяють кіно легковажно відпускати глядача. Водночас, на думку критика, українське кіно ще на етапі формування, але вже достатньо розвинене, щоб упізнати себе в його персонажах.

Програмний директор кінофестивалю «Миколайчук Open» Алекс Малишенко головною рисою називає поетичність. Її витоки — у фільмах Олександра Довженка, який називав свої роботи кінопоемами, та експериментатора Дзиґи Вертова з його візуальними римами й асоціативною образністю. Українське поетичне кіно 60–70-х поєднало кіномову Довженка з формальними пошуками Вертова. Цей пласт культури, за словами Малишенка, ще потребує переосмислення, але його вплив відчутний у сучасних стрічках — «Жива ватра», «Памфір», «Коли падають дерева».

Кінокритикиня Аня Дацюк описує власний шлях дослідження: від «Тіней забутих предків» до складніших робіт на кшталт «Людини з кіноапаратом» чи «Вечора на Івана Купала». Особливо важливим для неї стало перечитування радянського періоду. «Доводиться буквально повертати собі твори», — каже вона, наголошуючи на необхідності відокремлювати українське від російського в радянській спадщині. Сучасне кіно, зокрема «Памфір», «Ля Палісіада», «Стоп-Земля», дає відчуття «тут і зараз», коли фільм фіксує країну, що змінюється просто перед камерою. Дацюк також відзначає брак урбаністичного кіно та хорошого ігрового горору.

Українське кіно сьогодні — це живий, неоднорідний організм. Поетичне за спадщиною, трагічне за досвідом, роудмувійне за динамікою, воно формується просто на наших очах. Його сила — у незавершеності та готовності до діалогу між різними цінностями й поколіннями. А щоб осягнути цю силу, варто звернутися до ресурсів, які допоможуть заглибитися в контекст: курс «Українське кіно: від початків до сучасності» на «Культурному проєкті», книга «Як це дивитися: українське кіно незалежності», лекції «Довженко-Центру» чи радіоблог Юрія Самусенка «Області кіно».