За лаштунками Франківського театру ляльок: як народжується казка

Коли світло в залі гасне, а на сцену виходить дерев'яний Їжачок, ніхто з маленьких глядачів не замислюється, скільки праці стоїть за цим рухом. Але за кілька метрів від сцени, у майстернях, пахне фарбою, деревом і клеєм — тут казка народжується задовго до прем'єри.

Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок імені Марійки Підгірянки працює з 6 березня 1945 року. За майже вісім десятиліть його місія не змінилася: через мистецтво вчити дітей дружити, співпереживати й розрізняти добро і зло. Однак, як наголошує заступниця директора Тетяна Стефінів, театр ляльок — це не лише дитячі вистави.

«Театр ляльок — це не означає дитячий театр. Це театр, у якому обов'язково має бути лялька, маска чи інший елемент лялькового мистецтва. У нас були й є вистави для дорослого глядача, і ми продовжуємо їх створювати», — розповідає вона.

Специфіка професії лялькаря — у вмінні зникнути за своїм персонажем. У драматичному театрі глядач дивиться в очі акторові, тут же актор має зробити так, щоб про нього забули. Дитина плаче чи сміється разом із лялькою, навіть не думаючи, хто стоїть за ширмою. Саме тому знайти хороших лялькарів непросто: в Україні цей фах викладають лише в кількох навчальних закладах — у Києві, Харкові, Дніпрі та періодично у Львові. До Франківська приїжджають одиниці.

Сьогодні в театрі працюють тринадцять акторів, ще двоє служать у Збройних силах України. І навіть такою кількістю вони створюють повноцінний казковий світ. У реквізиті — тростинні ляльки, маріонетки, рукавичкові, мапети, ростові конструкції. Одні майже невагомі, інші важать стільки, що вистава перетворюється на фізичне тренування. Особливо це стосується ростового Вовка з «Вовка і семеро козенят», який майже людського зросту, рухає ротом і очима.

Театр уважно стежить за інтересами сучасних дітей, тому в репертуарі з'явився «Їжачок-ніндзя», натхненний японською культурою. Ця вистава — справжній виклик для акторів. Вони півтора місяця тренувалися з професійним тренером зі східних єдиноборств, вчилися володіти мечем і нунчаками, робили кувирки. Репетиції тривали майже три тижні, іноді по вісім годин на день.

«Ми півтора місяця займалися з професійним тренером, вчилися володіти мечем, нунчаками, робили кувирки, багато працювали над фізичною підготовкою», — розповідає актор Микола Мацьків, який виконує чотири ролі: батька Їжачка, батька Мишеняти, Зайця та Лиса.

Головну роль Їжачка грає Марина Панас. Для неї перехід із драматичного театру був непростим: «У мені досі борються дві акторки. Драматична хоче грати сама, а в театрі ляльок головною має бути лялька. Треба постійно пам'ятати, що саме вона повинна жити на сцені більше, ніж ти».

За створення ляльок відповідає художня команда на чолі з головним художником Дмитром Редькою. Шлях ляльки починається з пластилінового ескізу, потім — гіпсова форма, пап'є-маше, механізми, костюм, найдрібніші деталі обличчя. Навіть найпростіша лялька створюється щонайменше два тижні. Художниця-постановниця Бай Любава зізнається: найбільш хвилюючий момент — коли готову ляльку вперше беруть до рук актори.

«Ти живеш із цією лялькою день і ніч, а потім віддаєш її акторові. І він вдихає у неї життя. Це завжди захоплює. Раптом бачиш, що вона може значно більше, ніж ти уявляв. Це справжня магія театру», — ділиться вона.

Війна змінила й театр. 8 березня 2022 року трупа вперше виїхала з виставою до місць, де жили внутрішньо переміщені особи. Перші покази були непростими: гучний звук лякав дітей, під лавки ховалися тварини. Але після одного з показів до акторів підійшов літній чоловік і сказав: «Ви дали нам можливість сорок хвилин не думати про те, що сталося. Я забув, що почалася війна».

Сьогодні театр проводить лялькотерапію для дітей, які пережили окупацію чи евакуацію, працює з психологами. З'явилися й нові формати, зокрема сенсорний проєкт «Шосте чуття», де глядачі в масках проживають виставу через запахи, звуки та дотики. Невдовзі театр представить ще одну таку постановку — «Зачарована Десна» за Олександром Довженком, яку зможуть відчути лише дванадцять людей.

Завіса опускається, актори відкладають ляльок, які ще кілька секунд тому жили власним життям. До наступної вистави, до наступної дитини, яка бодай на годину повірить у диво. І, можливо, саме в цьому — головна магія театру ляльок: він дарує спогад, який залишається на все життя.