Українська мова крізь тисячоліття: книга, що спростовує імперські міфи

«Українським воїнам, яким культурно-історичну справедливість доводиться захищати не силою наукових аргументів, а зброєю», — ці слова відкривають книгу, що цьогоріч отримала найпрестижнішу відзнаку в українській гуманітаристиці. Автори — професор Житомирського державного університету імені Івана Франка, член-кореспондент НАН України, військовослужбовець Віктор Мойсієнко та професорка Варшавського університету Йоанна Ґетка.

Дослідження «Спочатку було слово… Від мовного узусу — до літературної норми. Нарис генези української літературної мови» аналізує понад 40 писемних пам’яток XI–XIV століть. Науковці простежують, як у текстах тих часів уже проступають виразно українські риси: рефлекси давнього *ять, зближення *і та *ы, а також слова на кшталт «батько», «Петро», «Олександр», яких немає в інших східнослов’янських мовах. Це, за їхнім переконанням, свідчить про безперервну власну традицію, а не про «спільну колиску», як стверджує імперська історіографія.

Головна проблема, з якою зіткнулися дослідники, — термінологічна пастка, створена ще в XIX–XX століттях російськими славістами. Найдавніші рукописи, зокрема Ізборники Святослава чи Архангельське Євангеліє, досі зараховують до «давньоруської» спадщини, хоча їхня мова, як доводить монографія, сповнена рис, що стали підмурком саме української літературної норми. Те, що раніше вважали помилками неосвічених писарів, автори трактують як свідомі спроби відтворити у письмі власну мовну дійсність.

Пані Ґетка наголошує: у польській науці мовну норму визнають із моменту появи її перших рис. Застосувавши цей підхід до українського матеріалу, вони з колегою дійшли висновку, що вже в пам’ятках XI століття можна знайти елементи, які живуть у мові й сьогодні. Це руйнує уявлення про XVIII–XIX століття як «чорну діру», після якої все почалося наново з Котляревського та Шевченка. «Це не відповідає дійсності: в історії літератури бувають кращі й гірші періоди, однак це не означає, що традиція просто зникає», — зауважує дослідниця.

Окрема сторінка цієї історії — обставини, за яких народжувалася книга. Повномасштабне вторгнення застало Віктора Мойсієнка в лавах ЗСУ, тож частину роботи, зокрема таблиці, йому допомагали опрацьовувати побратими, які займаються дронами та комп’ютерними системами. Співавторка зізнається: їхні наукові дискусії точилися не лише про мову. Вона переконувала колегу, що достатньо просто довести українське коріння явища — і не треба навіть згадувати росіян, «бо їх тоді не було».

Присвята воїнам, за словами пані Ґетки, — не декларація, а визнання того, що саме вони зараз захищають право українців на власну історію. Свою частку премії дослідниця вирішила пожертвувати на потреби ЗСУ. «Якщо росія виграє війну, дослідження української мови знову припиняться, як це було в радянському союзі», — попереджає вона.

Церемонія вручення відбулася 27 серпня в Дрогобичі, до 170-річчя з дня народження Івана Франка. Тепер автори планують адаптувати монографію для ширшої аудиторії, зокрема англійською, аби донести світові правду про українську мовну традицію. Бо культурна війна триває, і її поле — не лише окопи, а й університетські авдиторії та міжнародні конференції.