Театр, що ставить питання: студенти акторського факультету ЛНУ про сучасні вистави та глядача

Щороку в приймальній комісії з'являються абітурієнти, чий вибір дивує рідних більше, ніж будь-яка інша професійна орієнтація. Ярослав і Настя, студенти третього курсу спеціальності «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно», — саме з таких. Перший колись готувався на юридичний, але музична школа, скрипка й танці непомітно підвели його до творчого конкурсу. Друга вагалася між хореографією, психологією за кордоном і співом, аж поки на початку 11 класу не вирішила спробувати те, про що мріяла найдужче.

«Тоді це здавалося чимось нереальним — вступити на акторське без жодного театрального досвіду», — зізнається Настя. Творчий конкурс вона склала, і це стало для неї здійсненою мрією. Ярослав пояснює свій вибір простіше: «Це саме той кайф, коли ти на сцені. Ти взагалі не думаєш ні про гроші, ні про якесь визнання. Це відчуття, коли на тебе дивляться люди, і ти можеш їм щось дати».

Навчальна програма акторського факультету суттєво відрізняється від шкільної: жодної математики, натомість — сценічна мова, акторська майстерність, сценічний рух, пластика, танець і вокал. Серед викладачів — діючі актори й режисери львівських та київських театрів, зокрема Ігор Білиць, Олександра Бонковська, Юрій Радіонов, Наталя Сиваненко, Вероніка Літкевич. Ярослав розповідає, що Білиць свідомо будує роботу так, аби студенти не звикали до одного стилю чи режисера, адже кожен майстер має власне бачення.

«Акторська професія дуже суб'єктивна. Немає єдиного правильно чи неправильно. Є думка режисера, твоя думка, думка викладача і думка глядача, яка взагалі може ні з чим не збігатися», — каже Настя. Ярослав додає: якщо сумніваєшся в режисері, варто подивитися його виставу чи фільм — якість роботи видно одразу.

Студенти стежать за театральним процесом не лише у Львові, а й у Києві та Франківську. Серед улюблених вистав — «Я бачу, вас цікавить пітьма». Ярослав також виділяє «Чуму» та «Червону руту», а Настя — «Буну», «Неіснуючі» й «Коляду проти імперії», яку називає театром, потрібним саме зараз. Ярослав із захопленням говорить про «важкі» інтелектуальні постановки: «Коли я бачу таку виставу, я виходжу з театру, сідаю в тролейбус, і навіть якщо я з мамою чи сестрою, ми просто мовчимо всю дорогу додому — обдумуємо побачене». Він ділить вистави на «шоу» і «на подумати», і йому ближчі другі.

Настя порівнює розбір символів і сценографії з математикою, яка «працює в голові»: так глядач розвиває культурне й соціальне бачення. Вона вважає, що в Україні дедалі більшої ваги набуває театр, який ставить питання, але режисер має залишатися зрозумілим навіть для того, хто не читав книжок. Актор, за словами студентів, не завжди обирає матеріал — у репертуарному театрі доводиться грати навіть те, що спершу не подобається, і це також завдання: полюбити цей матеріал.

Про майбутнє обоє мріють упевнено. Настя порівнює потрапляння в хороший театр із олімпійською медаллю для спортсмена, а Ярослав — із постійним підвищенням кваліфікації лікарів: рости, переходити до більшого театру, проходити кастинги. Вони не виключають, що спершу доведеться працювати не лише у Львові чи Києві, а й в інших обласних центрах — і вважають це нормальним етапом. На запитання, хто головний у театрі, Ярослав спершу відповів «художній керівник», але Настя перебила одним словом: «Актор!»