Симиренки: цукор, пароплави та «Кобзар» — історія родини, що змінила Україну

Майже 180 років тому, коли Україна ще жила за кріпацькими порядками, на Городищині вже стояло містечко, яке могло б здивувати будь-яку європейську столицю: тротуари, газові ліхтарі, школа, лікарня, театр і крамниці. Тут виробляли цукор і будували пароплави. Усе це — справа двох родин: Симиренків та Яхненків. Саме в селі Мліїв, що на Черкащині, згодом народилися видатні науковці й виросли яблука, які знає вся Україна.

Початок цій імперії поклав Федір Симиренко — виходець із козацької родини, який, за найпоширенішою версією, викупив себе з кріпацтва. Разом із родиною дружини Анастасії, Яхненками, він почав орендувати млини у Смілі, торгувати борошном, зерном, шкірами та худобою. Так виникла фірма «Брати Яхненки і Симиренко». Уже тоді підприємці займалися благодійністю: у голодному 1830 році вони врятували понад 10 тисяч мешканців Черкащини, годуючи їх у власних садибах.

Справжній розквіт прийшов із Платоном, старшим сином Федора, який народився 1821 року. Здобувши освіту в Паризькому політехнічному інституті, він повернувся додому з дипломом інженера-технолога цукрового виробництва та знаннями з садівництва. Саме Платон ініціював будівництво новітніх заводів у Ташлику та Руській Поляні, а 1848 року — величезного семиповерхового цукрового заводу у Млієві. Згодом з’явився і машинобудівний завод, де 1851-го виготовили перші металеві пароплави «Українець» та «Ярослав», які доставляли цукор до чорноморських портів.

Платон мріяв про капіталізм із «людським обличчям». Для працівників збудували ціле містечко: школа, технічне училище, лікарня, церква, магазини й житло. Вулиці освітлювали газові ліхтарі, діяли водогін, каналізація та центральне опалення. Люди мали восьмигодинний робочий день — за понад десять років до скасування кріпосного права. Перший біограф Тараса Шевченка Михайло Чалий називав це «світлим і глибоко відрадним явищем».

Із Шевченком Платон познайомився 1859 року, коли поет після заслання подорожував Черкащиною. Під час розмови з’ясувалося, що «Кобзаря» давно немає в продажу, а на нове видання бракує грошей. Платон запропонував фінансову допомогу. Тож 1860 року «Кобзар» вийшов із приміткою «Коштом Платона Симиренка». Сам меценат, за спогадами троюрідного брата поета, розсердився, коли побачив цей напис, — мовляв, діло було просто між ними. Це видання стало останнім за життя Шевченка. Платон помер 1863-го, за два роки потому, у віці 43 років.

Після смерті брата справу продовжив Василь Симиренко, який також здобув освіту в Парижі. Фірма переживала скруту, державний кредит не дали — підприємців підозрювали в українофільстві. Василь відійшов від справ і придбав занедбаний цукровий завод у Сидорівці, який перетворив на одне з наймодерніших підприємств імперії. Там же з’явилося перше виробництво пастили «Української», яку експортували до Європи. У Сидорівці Симиренки знову дбали про селян: дві україномовні школи, лікарня, бібліотека, аматорський театр, де виступала Марія Заньковецька, а режисером був Михайло Старицький. На підприємстві працював і Павло Чубинський, автор тексту Гімну України.

Василь щедро меценатствував: віддавав 10% прибутку на підтримку українських діячів, фінансував журнал «Кіевская Старина», видавництво «Вік», газети «Рада» та «Громадське слово», допомагав Коцюбинському, Грінченкові, Лисенку. 1912 року дав 100 тисяч рублів на будинок для Наукового товариства імені Шевченка у Львові. У творчих колах його називали Хорсом — коли Василь фінансував справу, казали: «Хорс засіяв». Він помер 1915 року, не маючи дітей, і заповів гроші на «українські справи».

Найвідомішим представником родини став Левко, син Платона. Він навчався в Київському університеті, брав участь у студентському русі, співпрацював із «Народною волею», за що потрапив у заслання до Сибіру. Навіть там вивчав рослини Красноярського краю, вирощував цитрусові та виноград. Повернувшись на Платонів хутір, 1887 року створив плодовий розсадник — першу науково-виробничу установу такого типу. Його колекція налічувала три тисячі сортів рослин. Саме Левко знайшов і описав яблуню, яку назвали «Ренет Симиренка», — сорт, що став символом українського садівництва. Його життя обірвалося трагічно: у ніч на 5 січня 1920 року невідомий вистрілив у вікно і смертельно поранив науковця.

Син Левка Володимир продовжив справу батька. Він очолив Всесоюзний науково-дослідний інститут південних плодових культур, але 1933-го його заарештували за виступ проти методів Мічуріна. У вересні 1938-го Володимира Симиренка розстріляли під Курськом. Реабілітували його лише 1960-го.

Сьогодні про родину нагадує музей у Млієві, створений 1970 року в їхньому будинку. Симиренків часто згадують лише через яблуко, але їхній внесок значно більший: основоположні наукові праці, щедре меценатство та приклад людяного підприємництва, який і досі вартий уваги.